Кримська автономія корінних народів як запорука унітарної України
Протягом десятиліть слово “автономія” в Україні викликало тривогу, асоціюючись із ризиком розколу держави. Проте досвід 2014 року показав: справжня загроза прийшла не від прагнення корінних народів до самовизначення, а від агресивного сусіда, що використав штучно створений “проросійський заповідник”.
Сьогодні це питання перейшло з площини теоретичних дискусій у площину реальних політичних кроків. Указ Президента України № 293/2026 та розпорядження Кабінету Міністрів № 303-р, якими за Меджлісом кримськотатарського народу нарешті закріплено правовий статус представницького органу, — це не просто формальність. Це крапка в 35-річному періоді правової невизначеності та логічний поштовх до того, щоб нарешті переосмислити устрій Криму після деокупації.
У цьому тексті розберемося:
Чому автономії — це винахід саме для унітарних держав.
Чим сепаратизм відрізняється від іредентизму і як економіка тримає Крим біля материка.
Як нинішня АР Крим стала пасткою, і чому національно-територіальна автономія для корінних народів — єдиний спосіб забезпечити український контроль над півостровом після деокупації.
Це розмова про те, як зробити Крим не просто частиною карти, а форпостом, де права корінних народів стають гарантією державної безпеки України.
Автономії в унітарних державах
У нас існує міт, що в унітарній країні не може бути автономій. Це не так.
Автономії придумані конкретно для унітарних країн, оскільки у федераціях кожен суб’єкт сам по собі автономний. Там не потрібні окремі адміністративні одиниці з автономним статусом, це скоріше виняток.
А от в унітарних країнах автономії зустрічаються повсякчас — від Португалії, Іспанії, Фінляндії, Італії до Азербайджану, Молдови та Узбекистану.
Автономія як інструмент стабільності
Іноді це суто територіальні утворення, як в Італії — де у деяких областях співіснує декілька народів, які споріднені з італійцями (або не споріднені, як німці у Больцано/Тіролі), але не є ними, і ці автономії дозволяють захистити їх від асиміляції.
Або в унітарному Азербайджані існує Нахічеванська Автономна Республіка, де більшість складають азербайджанці, хоча, здавалося б, нащо. Однак її територія відділена від основної території Азербайджану, тому у них є автономія, вона існує, і не порушує цілісність держави.
Чи дорівнює автономія сепаратизму або федералізації? Ні. Тут дуже велику роль грає економічний фактор — чи здатний регіон, який прагне відділитися, самостійно забезпечити своє подальше існування.
Наприклад, в Каталонії популярний сепаратизм, бо у них багато грошей, які вони теоретично можуть залишити у себе, а не спрямовувати до Мадрида.
Аналогічна історія є в італійській Ломбардії, яка не має автономії, але там так само деякі не хочуть “годувати ледачий південь”. Сепаратистські настрої абсолютно не залежать від наявності автономії чи її відсутності.
Пастки назв: республіка, область чи автономія?
Поширеним є явище хибної семантичної ідентифікації між поняттями “республіка” та “сепаратизм”. На Донеччині та Луганщині не було ніяких автономних республік — але це не завадило росії розхитати два регіони.
Чомусь ми бачимо республіки в федеративній росії, але при цьому не бачимо їх по всьому світу в унітарних країнах і навіть у своїй країні. Прямо зараз Україна є республікою, і має у своєму складі Автономну Республіку Крим. Це закріплено в основному законі країни — у Конституції.
Якщо ми подивимося на інші унітарні країни, що мають у своєму складі автономії, то побачимо, що вони реалізовані як адміністративні одиниці вищого рівня з різними назвами.
В унітарній Італії це регіони (regioni), п’ять з яких мають автономію.
В унітарній Сербії це автономний край (покрајина) Воєводина. По суті, це республіка, адже у них є свій парламент та окремий статут. Але республікою Воєводина не називається.
В унітарному Узбекистані це республіка Каракалпакстан.
В унітарній Фінляндії це провінції (maakunta), одна з яких є автономною. Це теж по суті республіка, хоча нею і не називається, вона має місцевий парламент — лаґтинґ та свого прем’єр-міністра.
В унітарному Таджикистані це області (вілояти), одна з яких є автономною.
В унітарній Іспанії це автономні спільноти (comunidad autónoma), що взагалі мають власних президентів.
І так можна продовжувати довго — назва адміністративної одиниці не є визначальною.
Назви “Автономія корінних народів України” або “Кримська автономія” є прийнятними альтернативами. У нас є приклад нашої країни, вона хоч і республіка, але не має цього у назві, і не називається “Республіка Україна” чи “Українська Республіка”, а має чудову лаконічну офіційну назву — Україна.
Економіка проти сепаратизму
Економічний чинник у нашій ситуації є визначальним — Крим просто не виживе самостійно. Це ми бачили у 1918, коли кримському крайовому уряду довелося домовлятися з Україною, це ми бачили у 1954, коли Крим офіційно долучили до УРСР.
Крим тримає біля материка не адміністративний статус, а економічна реальність.
Це ми бачимо зараз. Для тієї ж рф окупований Крим — дотаційний регіон, і саме тому росіяни, як тільки захопили Херсонщину, спробували пустити воду у Крим та стали вивозити зерно та овочі.
В України є величезні важелі впливу на Крим, і без втручання третьої сторони ніяка автономія його від нас не відділить. А за втручання третьої сторони — нічого не врятує без сильної української армії та флоту.
Сепаратизм у Криму не працює. Згадаємо дев’яності — т. зв. “республіці Крим” довелося домовлятися з Україною і переформатуватися в АР Крим, хоча вона мала би стати національно-територіальною автономією корінних народів України, що могло би гіпотетично нас врятувати від подій 2014 року. І ті події не є проявами сепаратизму, вони мають іншу назву — іредентизм.
Помилка девʼяностих: як територіальна автономія стала пасткою
Іредентизм — рух, спрямований на об’єднання народу в межах єдиної держави. Тобто бажання росіян, що там проживають, приєднатися до росії.
Те саме “росіяни не їдуть до росії, а кличуть її до себе”.
І саме для протидії цьому нам потрібна національно-територіальна автономія корінних народів України.
То чому ж вона не зʼявилася ще у 1991 році?
Витоки кримської пастки
Спираючись на висновки і пропозиції комісій з проблем радянських німців і кримськотатарського народу, Верховна Рада СРСР у листопаді 1989 року видала постанову, згідно з якою відновлення прав кримськотатарського народу не могло бути здійснено без відновлення автономії Криму шляхом утворення Кримської АРСР у складі Української РСР, оскільки відповідало інтересам як кримських татар, так і представників інших національностей, що проживають у Криму. І вже у лютому 1991 року Верховна Рада Української РСР законом “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки” проголосила відновлення Кримської АРСР у межах території Кримської області.
У ті роки відбувався інтенсивний процес повернення кримських татар з місць заслання. Створений влітку 1991 року Меджліс кримськотатарського народу привітав проголошення незалежності України, а українські національні рухи, зокрема Народний Рух України, вітали повернення кримських татар і підтримували ідею відтворення кримськотатарської національно-територіальної автономії.
12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР, ґрунтуючись на постанові “Про висновки і пропозиції Комісії з проблем радянських німців і кримськотатарського народу”, постановила відновити Кримську АРСР у складі тоді ще УРСР. Відповідно до цього рішення 22 березня Кримська обласна рада перейменувалася на Верховну Раду Кримської АРСР.
Вона була обрана ще у 1990 році, і складалася здебільшого з комуністів. У березні 1991 року до неї були включені депутати від Севастополя та 5 депутатів від національних товариств: кримськотатарського, німецького, вірменського, болгарського та грецького. Так у Верховній Раді КрАРСР з’явився єдиний кримськотатарський депутат того скликання ‒ Ескендер Меметов. Такий склад Верховної Ради КрАРСР очікувано взяв курс на побудову у Криму проросійсько-совєтського заповідника.
Центральна Рада Організації кримськотатарського національного руху тоді виступила з заявою: “Замість відновлення незаконно ліквідованої під час режиму Сталіна державності кримських татар на їхній території створили ще одну російськомовну республіку”.
Важливою віхою в боротьбі за суб’єктність кримських татар стала “Декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу”, ухвалена 28 червня 1991 року на Другому Курултаї. Цей програмний документ не лише офіційно проголосив курс на національно-державне самовизначення, а й підкреслив, що Крим є національною територією кримськотатарського народу. Декларація чітко артикулювала, що відновлена “Кримська АРСР” не визнається Курултаєм, оскільки вона створювалася як територіальне утворення, що ігнорує права корінного народу, натомість проголошуючи Меджліс вищим представницьким органом. Саме цей крок став юридичним фундаментом для вимог кримських татар, хоча тодішня влада їх проігнорувала, обмежившись лише суто адміністративними змінами.
Подальше закріплення статусу автономії відбувалося вже в умовах ігнорування інтересів корінних народів, що призвело до створення АР Крим у її нинішньому вигляді.
Поява АР Крим
26 лютого 1992 року за рішенням Верховної Ради КрАРСР автономія була перейменована на “Республіку Крим”. Її “Конституція”, прийнята 6 травня того ж року, визначила “Республіку Крим” як демократичну державу у складі України, місто Севастополь — як місто з особливим статусом та невіддільну частину “Республіки Крим”, а сама ВР КрАСРС мала змінити назву на “Верховна Рада Криму”.
Проте, ці перейменування офіційно не були закріплені на загальноукраїнському рівні. У Конституції УРСР 1978 року, яка діяла до 1996 року, в редакціях 1990-х років зустрічалися обидві назви: і “Кримська АРСР”, і “Республіка Крим”. Так продовжувалося до 1994 року.
21 вересня 1994 року на засіданні Верховної Ради України Голова Комітету з питань правової політики і судово-правової реформи Володимир Стретович запропонував замінити в Конституції всі назви “Кримська АРСР” на назву “Республіка Крим”. Але ця пропозиція зазнала критики, бо офіційно Кримську АРСР ніхто не перейменовував, і Верховна Рада УРСР у 1991 році відновлювала саме автономну республіку, а не просто республіку.
Нова назва автономії фактично стала поєднанням цих двох назв, і замість назви “Кримська Автономна Республіка”, ми отримали назву “Автономна Республіка Крим”.
В результаті того дня був прийнятий Закон України “Про внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) України” в якому всі згадки назви “Кримської АРСР” та “Республіки Крим” були замінені на назву “Автономна Республіка Крим”. Тобто офіційно Кримська АРСР існувала аж до 1994 року, і була перейменована в АР Крим якраз 21 вересня.
Остаточно назва “Автономна Республіка Крим” була закріплена 17 березня 1995 року в Законі України “Про Автономну Республіку Крим” та 28 червня 1996 року в Конституції України, де є цілий X розділ “Автономна Республіка Крим”.
Так фактично була створена територіальна, а не національна автономія, яка весь час до 2014 року була автономією для росіян, які складали 58%, з відповідною проросійською владою.
Україна в 1991-му формально виконала “букву” (відновила автономію), але проігнорувала “дух” (права корінного народу), що й призвело до пастки.
Ігнорування рішень вищого представницького органу кримських татар у 1991 році було не просто бюрократичною помилкою, а відмовою держави від діалогу з тими, хто був її найбільш надійним союзником в Криму. Це був стратегічний прорахунок України як держави — не дати автономію кримським татарам, а злити їх під місцевих росіян.
Всі ці роки Україна ніяк не протидіяла місцевій проросійській владі, і замість того, щоб переслідувати російських іредентистів, сприймала за головну загрозу кримських татар. Не в останню чергу саме через це ми й отримали трагедію 2014 року, коли великою частиною України росіяни сприймалися як “браття” (з “братським” Чорноморським флотом рф), а кримські татари як потенційні сепаратисти.
Рішення квітня 2026 року щодо надання Меджлісу кримськотатарського народу правового статусу представницького органу — це те, чого Україні бракувало у 1991-му. Тоді держава проігнорувала рішення Курултаю, що стало фундаментом для проросійського реваншизму. Нинішнє закріплення правового статусу Меджлісу — це не лише визнання його ролі, а й дієвий механізм участі корінного народу у формуванні державної політики. Фактично, ми нарешті визнаємо, що державна політика щодо Криму не може будуватися без консультацій з тими, хто є його головним носієм суб’єктності.
Національно-територіальна автономія як інструмент безпеки
Модель національно-територіальної автономії не є українським винаходом, а відповідає міжнародним стандартам, зокрема Декларації ООН про права корінних народів та рекомендаціям ОБСЄ щодо стабілізації територій з особливим етнічним складом. При цьому така автономія залишається повноцінною частиною унітарної держави: вона діє виключно в межах Конституції України, не має власної армії, зовнішньої політики чи права на вихід зі складу держави. Це механізм делегування повноважень для культурного та соціального розвитку, а не крок до дезінтеграції.
Безпекова архітектура після деокупації передбачає суворе розмежування повноважень: національно-територіальна автономія фокусується на питаннях самоврядування, тоді як сектор оборони залишається у виключній компетенції центру.
Система квот
За даними перепису 2001 року у Криму проживали 24% українців, і це недостатньо, щоб його контролювати як область. А от національно-територіальна автономія корінних народів завдяки квотам у парламенті дозволить українцям, кримським татарам, караїмам та кримчакам спільно контролювати Крим. Таку систему квот можна бачити у законопроєкті 2017 року — третина мандатів у Верховній Раді АРК належить кримським татарам, і така ж пропорція встановлена для інших представницьких органів у Криму.
Система квот у представницьких органах — це не довічна привілея для одного етносу, а тимчасовий демократичний запобіжник на перехідний період. Після деокупації та подолання наслідків іредентизму цей інструмент забезпечить стабільність, поки суспільство не вийде на рівень демократичної зрілості, де права корінних народів будуть захищені інституційно.
Запровадження системи квот розглядається як динамічний інструмент перехідного періоду, необхідний для подолання наслідків тривалої демографічної інженерії та окупації. Демократичні запобіжники у цій системі полягають у чіткій відповідності рішень автономії загальнодержавному законодавству та неможливості використання представницьких мандатів для обмеження прав інших мешканців півострова. Така модель забезпечує реінтеграцію Криму в правове поле України, де посилення суб’єктності корінних народів слугує захистом від проросійського реваншизму та гарантує незворотність демократичних змін.
А оскільки самостійно Крим не виживе, у росії кримських татар очікують репресії та винищення (що ми бачимо вже зараз), а у Туреччині асиміляція та зникнення як народу — у них немає іншого виходу, як бути проукраїнськими. Тому єдиний шанс кримських татар на збереження та розвиток — це автономія у складі України.
Якщо після деокупації Україна переформатує АРК в область, ми отримаємо регіон з місцевою проросійською владою, бо етнічні росіяни, які складають більшість населення, в масі своїй нікуди не дінуться, а депортувати європейська Україна їх не буде — це негуманно та недемократично. Тож єдиний демократичний спосіб цьому запобігти — утворити національно-територіальну автономію з квотами для корінних народів (умовні 30-50%), тим більше що це відповідає праву народів на самовизначення та рішенню верховної ради ще 1989 року.
Це не лише квоти в парламенті, а й право на управління місцевими ресурсами, шельфом та портами в інтересах кримської громади (а не олігархічних кланів чи “смотрящих”). Автономія — це не “передача Криму кримським татарам”, а створення спільного політичного простору для українців та корінних народів, який закриває двері для “русского міра”.
Наданий Меджлісу правовий статус — це створення правового каркаса для взаємодії. Тепер органи виконавчої влади мають не просто “чути”, а зобов’язані консультуватися з Меджлісом щодо розвитку кримськотатарської мови, освіти та медіа. Це і є прообраз майбутньої системи врядування в Криму: коли представницький орган народу не “просить” про увагу, а стає офіційним партнером держави. Це наочно показує, як національно-територіальна автономія працюватиме на практиці — не як конфлікт, а як синхронізація зусиль у відновленні українського суверенітету над півостровом.
Критерії суб’єктності
Чи автономія у Криму означає автономію для інших народів? Ні. Кримські татари, караїми та кримчаки (і, звісно, українці, як державотворчий народ) — корінні народи України, які не мають іншої країни. На статус корінного народу можуть претендувати хіба що уруми та румеї, чия багатовікова історія є невіддільною частиною кримської ідентичності.
Більше корінних народів в Україні немає, позаяк це діаспори — наприклад, у болгар є Болгарія, в угорців — Угорщина тощо. Навіть ґаґаузи вже мають автономію Ґаґауз-Єрі у складі Молдови. Материнські держави цих етносів вже гарантують їхнім представникам право на збереження ідентичності, тоді як кримські татари, караїми та кримчаки мають лише Україну. Такий підхід не є дискримінаційним, а навпаки — відповідає міжнародній логіці захисту прав тих, хто не має іншого дому. Національна автономія корінних народів не лише не обмежує права нацменшин, а й створює безпечне середовище для всіх громад, захищаючи їх від примусової асиміляції, яку проводила росія.
Автономія у Криму не є передумовою для створення автономії для тієї ж Донеччини, бо не існує ніякого “народу Донбасу”, як постійно наголошують росіяни у своїх схиблених концепціях. На відміну від Криму, де суб’єктність корінних народів є історичним і правовим фактом, ситуація на Донеччині — це виключно спроба штучного створення “ідентичності” під зовнішнім керуванням.
Створення автономії для корінних народів України — це не “подарунок”, а логічне продовження реалізації Закону України “Про корінні народи України” від 2021 року та міжнародних зобов’язань України.
Україна більше не має права на кримську помилку 1991 року.
Кримські татари та українці в боротьбі за суб’єктність
Дуже багато речей можна пояснити паралелями та порівняннями. Хоч це і є доволі маніпулятивним, але це дійсно допомагає зрозуміти суть.
Якщо ви не розумієте, навіщо кримським татарам, караїмам та кримчакам автономія у складі України, спробуйте дати відповідь на питання: а навіщо нам Україна?
Можна довго придумувати причини, але головна — це наша країна і нам вона потрібна. Все. Її не замінить ніяка окрема підтримка мови та культури.
Те ж саме з питанням, навіщо кримським татарам весь Крим, якщо їх там не більшість — бо це їхня етнічна земля, як Україна — етнічна земля українців.
Як і українці колись складали понад 90% населення України, так і кримські татари на середину XVIII століття складали понад 90% населення Криму. Єдина відмінність, що після всіх репресій і трьох голодоморів українці за переписом 2001 року становили більшість населення України, 77,8%, а кримські татари після вигнання, репресій, місцевого голоду та депортації — меншість населення Криму, 12,1%.
Це не їхня вина, що їх знищували успішніше ніж нас, і це не привід лишити їх без законної автономії.
Інакше це значить що можна прийти, знищити частину народу і лишити їх суб’єктності, бо їх тепер мало залишилося. Чи треба вам нагадувати, що саме це росія намагається зробити із нами зараз?
Геополітичний міт про “турецький фактор”
Та ж сама паралель з кримськими татарами та Туреччиною — це як українці та росія.
Османська імперія колись підкорила Кримський ханат та зробила своїм васалом, і так само московія/російська імперія трохи іншим шляхом, але теж підкорила Гетьманщину та зробила своїм васалом. Єдина відмінність — Ханат не скасовували, як Гетьманщину.
Хоча ви можете почитати, як османи ставилися до кримських ханів. Якщо османам щось не подобалося, кримських ханів заміняли на нових та “винних” кидали у темницю. Хіба це не схоже на долю Павла Полуботка?
Тепер ви розумієте, як більшість кримських татар ставиться до турків? Так само, як ми в умовному 2012 ставились до росії: дехто вважав їх старшим братом, але більшість знали, що це чужа країна і дивились з недовірою.
Якщо ми не згодні обміняти Україну на чужу країну з диктатором, то чому кримські татари мають це зробити?? Навіщо йти під колишнього гнобителя, якщо можна існувати в демократичній Україні.
Паралель між росією та Туреччиною можна продовжувати — як росія і сьогодні обмежує підкорені народи та зросійщує їх, так само Туреччина не визнає свої меншини та вважає їх турками.
У росії живе три мільйони українців, які здебільшого давно зросійщені та вважають себе росіянами, так само в Туреччині живе від півмільйона до кількох мільйонів кримських татар, що давно потуречені та вважають себе турками.
Чи побоюємося ми того, що зараз з росії приїде мільйон зросійщених українців? Ні, це маячня.
Чи може росія якось цим маніпулювати? Ні.
Тоді чому ми маємо лякатися, що зараз з Туреччини приїдуть потуречені кримські татари, чи що Туреччина якось зможе маніпулювати їхнім існуванням?
Розвінчання стереотипів
Теж саме з побоюваннями щодо ісламу.
Українці є християнами, і хоча у нас існують представники з дещо радикальними поглядами — згадайте Марцінківа, наприклад, — в цілому ми доволі світські. Християнство буває різним — подивіться на РПЦ, які перетворилися у секту, згадайте їх одіозний головний військовий храм, де головна реліквія це кашкет Гітлера. Відчуваю, РПЦ скоро дійде до того, що їх остаточно засудить Вселенський патріарх.
Так само і кримські татари мусульмани, і хоча у них є представники з радикальними поглядами, більшість кримських татар світські. Як християнство в Україні не тотожне ідеології РПЦ, так і іслам кримських татар не тотожний радикальним течіям.
Теж саме з побоюванням, що кримські татари зроблять собі султанат. Бо кримських ханів обирали, як ми обирали гетьманів. Потім їх затверджували у Стамбулі, як і нам доводилося затверджувати гетьманів у москві/петербурзі. Як ми у 1917 році не стали відновлювати гетьманат і зробили республіку, так і кримські татари у тому ж 1917 не стали відновлювати ханат і зробили республіку.
Демократичні традиції у нас схожі, і як ми не боїмось, що українці завтра зроблять королівство, так і не треба боятись султанату у кримських татар.
Кримські татари не всі послуговуються українською? Це відображає загальноукраїнську тенденцію, зумовлену тривалою політикою зросійщення. Мовна ситуація різниться залежно від віку: прогресивна молодь інтегрована в україномовний культурний простір, тоді як старші покоління менш адаптовані. Не мені вам розповідати про зросійщення.
Питання довіри
Щодо перебування населення на окупованих територіях та прийняття паспортів держави-агресора, то це не є показником лояльності, а стало наслідком складних життєвих обставин. Кримські татари, які свого часу повернулися з депортації та вибудували власне життя з нуля, психологічно не готові вдруге покидати рідні домівки та втрачати майно.
При цьому масова паспортизація мешканців Криму проводилася окупаційною адміністрацією примусово та автоматично, а процедура офіційної відмови від окупаційного громадянства створювала ризики для безпеки та соціального забезпечення, що фактично позбавляло людей реальної можливості вибору.
Згадайте, коли росіяни судили групу Сенцова-Кольченка, їх судили як російських громадян, хоча російських паспортів у них не було. Якщо ви думаєте, що з вами таке точно не станеться — згадайте, як у росії розглядали законопроєкт визнання всіх російськомовних співгромадянами. Не говорите російською? Не біда, згадайте російські наративи що українська мова то теж російська. Що їм заважає завтра визнати і вас співгромадянами? Це росія, вони схиблені і не обирають засобів для втілення своїх імперських амбіцій.
Серед кримських татар є колаборанти? Так і серед українців є, взагалі — серед кого їх нема? Феномен колабораціонізму притаманний будь-якій спільноті, що опинилася в умовах окупації, незалежно від етнічного походження. Наявність окремих індивідів, які пішли на співпрацю з окупаційною адміністрацією, не дає підстав для узагальнень щодо всього народу.
Подібно до того, як дії конкретних зрадників, що діяли проти української держави, не визначають сутність української нації, так і вчинки поодиноких осіб не характеризують кримських татар як цілісну спільноту. Ми ж всі не перетворюємося на зрадників через Плотницького чи Ківу?
Резюме
Кримські татари є такими ж громадянами України, як і етнічні українці. У нас набагато більше спільного, ніж уявляє собі пересічний громадянин. Вони є частиною української політичної нації та нашим надійним союзником всередині країни.
Сьогодні ми маємо усвідомити: національно-територіальна автономія корінних народів є найсильнішим демократичним інструментом контролю над півостровом. Це природний запобіжник проти іредентизму, адже суб’єктність кримських татар, караїмів та кримчаків напряму залежить від сили та цілісності України. Їхня боротьба за право бути собою на власній землі є дзеркальним відображенням нашої боротьби за незалежність, а їхня лояльність до держави доведена роками окупації та репресій.
Суб’єктність корінних народів — це не привілей для одного етносу, а гарантія безпеки для кожного, хто вважає Крим своїм домом і є лояльним до України. Це безпековий каркас, що унеможливлює повторення трагедії 2014 року і перетворює півострів з об’єкта для зазіхань на форпост української демократії.
Україна з національно-територіальною автономією корінних народів сильніша, а нам життєво необхідно бути сильними, замість того щоб поляризуватися всередині країни та відбирати у корінних народів право на їхню автономію. Кримські татари протягом усіх років окупації довели свою відданість Україні не деклараціями, а діями, залишаючись однією зі сталих проукраїнських сил на півострові.
Україна сьогодні — це єдиний дім для її корінних народів, а національно-територіальна автономія в Криму — це єдиний спосіб зробити цей дім неприступним для ворога.
Визнання Меджлісу представницьким органом — це лише перший крок. Наступним логічним етапом має стати перетворення цієї моделі взаємодії на постійну державну структуру у вигляді національно-територіальної автономії. Статус представницького органу — це ключ, яким Україна нарешті відчинила двері до справжньої деокупації, де права корінних народів стають гарантією безпеки всієї держави.
Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.