Більшість текстів про Сюрґунлік, акт геноциду та насильницьке виселення кримських татар із Криму, починаються з цифр. Але трагедія 18 травня 1944 року — це не цифри. Це звук прикладу, що б’є у двері о четвертій ранку, і п’ятнадцять хвилин, за які людина мала вирішити, що саме з її минулого життя варте майбутнього.

Уявіть тисячі домівок, де на столах залишилася недопита кава, де в печах ще не охолов хліб, а у хлівах чекає худоба. Уявіть покинуті виноградники, які ще вчора дбайливо підрізали, і ключі від дверей, які люди ховали на грудях, вірячи, що повернуться за кілька днів. Ці ключі стали символом права на власний дім, який відібрали силою. Сьогодні це відгукується в долях мільйонів вимушених переселенців, які так само бережуть ключі від уже окупованих або зруйнованих домівок.

Найстрашнішим звуком Криму після 18 травня стало не мовчання спустілих осель, а безперервне виття та рев. Тисячі собак залишилися на ланцюгах, охороняючи порожні двори. Корови та вівці, закриті в хлівах, кричали від спраги та болю нездоєного молока. Тварини чекали на господарів, чиї кроки вони одразу впізнавали, не знаючи, що господарі вже були за тисячі кілометрів. Це був крик самої землі, з якої вирвали душу.

Культурний ландшафт півострова перетворився на декорації. Нові мешканці, прислані системою в порожні будинки, де ще пахло родинним затишком, зазіхнули на чужу історію. Вони зустрічали здичавілих псів та худобу, в чиїх очах застиг жах тієї травневої ночі. Вони їли з чужого посуду, спали в чужих ліжках, але так і не змогли стати повноцінними господарями. Бо неможливо пустити коріння там, де не знаєш імен дерев та джерел, не розумієш голосу вітру, що гуляє у порожніх двориках.

Ця травнева ніч була не єдиним актом терору — вона є лише частиною величезного шраму, залишеного тоталітаризмом XX століття. Півострів втрачав свою багатоликість хвилями. У ті ж вагони на початку війни та згодом чекісти штовхали й інших: від німців та італійців у 1941-му до греків, болгар та вірмен влітку 1944-го. Між цим Крим, як і вся Україна, здригався від нацистських злочинів — Голокосту та Пораймосу, що випалили громади кримчаків, євреїв та ромів, доки караїми залишалися самотніми свідками смерті звичного світу. На материковій частині України насильницькі переселення також тривали роками — від депортацій із Заходу України 1939-го до примусових переселень 1946-го.

Геноцид — це не лише кілька діб у потязі, це десятиліття за колючим дротом спецпоселень, де на сторожі меж твого світу стояв підпис у коменданта. Це вирок, коли за спробу відвідати родича у сусідньому селищі загрожувало двадцять років каторги. Кримськотатарський народ став в’язнем просто неба, де єдиною вільною територією залишалася пам’ять.

Трагедія не оминула й тих, хто в 1941-му був евакуйований разом із підприємствами у глибокий тил. Кримські татари — інженери, робітники, лікарі — три роки працювали на оборону в горах Уралу та степах Казахстану, наближаючи вигнання нацистів із рідного Криму. Коли ж нарешті прийшла довгоочікувана звістка про завершення боїв за півострів, вони з надією вирушали додому. Але вчорашні герої тилу миттєво стали “зрадниками” за національною ознакою. Замість повернення до мирного життя на них чекав новий етап переселення — цього разу офіційний, під наглядом НКВД.

Трагічною була й доля тих, хто зустрів цей ранок на фронті. Понад 20 тисяч кримських татар воювали у лавах красної армії на момент депортації. Поки чоловіки у совєтських одностроях виганяли нацистів із Ковеля та Кишинева, їхніх матерів, дружин і дітей вантажили у товарні вагони як “ворогів народу”. Тисячі фронтових листів прийшли “в нікуди”, у порожні кримські села, де замість рідних голосів відповідав лише вітер у розбитих вікнах.

Фронтовики поверталися додому з орденами на грудях, але у рідних стінах на них чекали чужинці. Замість вдячності за службу совок кидав їх у ті ж самі спецпоселення, позбавляючи звань і прав, перетворюючи захисників на безправних вигнанців. Їхня війна не закінчилася у травні 1945-го — вона тривала ще десятиліттями у пошуках розкиданих по всій Центральній Азії родин, яких система намагалася стерти з лиця землі.

Але геноцид досягає піку тоді, коли вбивають пам’ять. Коли Капсіхор став Морським, а Ак-Шейх — Роздольним, це була спроба довести, що кримських татар у Криму ніколи не існувало. Крим без свого народу на десятиліття втратив колір. Зникли яскраві візерунки орьнека, змовкла мова, яка називала кожне джерело та кожну скелю на ім’я. Коли ми вимовляємо історичні назви, ми повертаємо півострову його справжній голос.

18 травня — це нагадування не лише про геноцид, а про волю до життя. У спецпоселеннях Узбекистану чи Уралу, де кожен крок контролював комендант, люди продовжували готувати чібєрєки, співати пісень про Крим і пошепки розповідати дітям про море, якого ті ніколи не бачили.

Сьогодні Сюрґунлік — це не лише про історію у підручниках. Для багатьох кримських татар дім, який вони з таким трудом повернули й відбудували, знову став недосяжним через нову окупацію. Однак як тоді, у 1944-му, так і зараз, силу народу визначає здатність берегти дім усередині себе — аж поки час не дозволить повернути його фізично. 18 травня — це день усвідомлення, що жодна імперія не здатна знищити народ, який пам’ятає своє ім’я.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Протягом десятиліть слово “автономія” в Україні викликало тривогу, асоціюючись із ризиком розколу держави. Проте досвід 2014 року показав: справжня загроза прийшла не від прагнення корінних народів до самовизначення, а від агресивного сусіда, що використав штучно створений “проросійський заповідник”.

Сьогодні це питання перейшло з площини теоретичних дискусій у площину реальних політичних кроків. Указ Президента України № 293/2026 та розпорядження Кабінету Міністрів № 303-р, якими за Меджлісом кримськотатарського народу нарешті закріплено правовий статус представницького органу, — це не просто формальність. Це крапка в 35-річному періоді правової невизначеності та логічний поштовх до того, щоб нарешті переосмислити устрій Криму після деокупації.

У цьому тексті розберемося:

Чому автономії — це винахід саме для унітарних держав.

Чим сепаратизм відрізняється від іредентизму і як економіка тримає Крим біля материка.

Як нинішня АР Крим стала пасткою, і чому національно-територіальна автономія для корінних народів — єдиний спосіб забезпечити український контроль над півостровом після деокупації.

Це розмова про те, як зробити Крим не просто частиною карти, а форпостом, де права корінних народів стають гарантією державної безпеки України.

Автономії в унітарних державах

У нас існує міт, що в унітарній країні не може бути автономій. Це не так.

Автономії придумані конкретно для унітарних країн, оскільки у федераціях кожен суб’єкт сам по собі автономний. Там не потрібні окремі адміністративні одиниці з автономним статусом, це скоріше виняток.

А от в унітарних країнах автономії зустрічаються повсякчас — від Португалії, Іспанії, Фінляндії, Італії до Азербайджану, Молдови та Узбекистану.

Автономія як інструмент стабільності

Іноді це суто територіальні утворення, як в Італії — де у деяких областях співіснує декілька народів, які споріднені з італійцями (або не споріднені, як німці у Больцано/Тіролі), але не є ними, і ці автономії дозволяють захистити їх від асиміляції.

Або в унітарному Азербайджані існує Нахічеванська Автономна Республіка, де більшість складають азербайджанці, хоча, здавалося б, нащо. Однак її територія відділена від основної території Азербайджану, тому у них є автономія, вона існує, і не порушує цілісність держави.

Чи дорівнює автономія сепаратизму або федералізації? Ні. Тут дуже велику роль грає економічний фактор — чи здатний регіон, який прагне відділитися, самостійно забезпечити своє подальше існування.

Наприклад, в Каталонії популярний сепаратизм, бо у них багато грошей, які вони теоретично можуть залишити у себе, а не спрямовувати до Мадрида.

Аналогічна історія є в італійській Ломбардії, яка не має автономії, але там так само деякі не хочуть “годувати ледачий південь”. Сепаратистські настрої абсолютно не залежать від наявності автономії чи її відсутності.

Пастки назв: республіка, область чи автономія?

Поширеним є явище хибної семантичної ідентифікації між поняттями “республіка” та “сепаратизм”. На Донеччині та Луганщині не було ніяких автономних республік — але це не завадило росії розхитати два регіони.

Чомусь ми бачимо республіки в федеративній росії, але при цьому не бачимо їх по всьому світу в унітарних країнах і навіть у своїй країні. Прямо зараз Україна є республікою, і має у своєму складі Автономну Республіку Крим. Це закріплено в основному законі країни — у Конституції.

Якщо ми подивимося на інші унітарні країни, що мають у своєму складі автономії, то побачимо, що вони реалізовані як адміністративні одиниці вищого рівня з різними назвами.

• В унітарній Італії це регіони (regioni), п’ять з яких мають автономію.

• В унітарній Сербії це автономний край (покрајина) Воєводина. По суті, це республіка, адже у них є свій парламент та окремий статут. Але республікою Воєводина не називається.

• В унітарному Узбекистані це республіка Каракалпакстан.

• В унітарній Фінляндії це провінції (maakunta), одна з яких є автономною. Це теж по суті республіка, хоча нею і не називається, вона має місцевий парламент — лаґтинґ та свого прем’єр-міністра.

• В унітарному Таджикистані це області (вілояти), одна з яких є автономною.

• В унітарній Іспанії це автономні спільноти (comunidad autónoma), що взагалі мають власних президентів.

І так можна продовжувати довго — назва адміністративної одиниці не є визначальною.

Назви “Автономія корінних народів України” або “Кримська автономія” є прийнятними альтернативами. У нас є приклад нашої країни, вона хоч і республіка, але не має цього у назві, і не називається “Республіка Україна” чи “Українська Республіка”, а має чудову лаконічну офіційну назву — Україна.

Економіка проти сепаратизму

Економічний чинник у нашій ситуації є визначальним — Крим просто не виживе самостійно. Це ми бачили у 1918, коли кримському крайовому уряду довелося домовлятися з Україною, це ми бачили у 1954, коли Крим офіційно долучили до УРСР.

Це ми бачимо зараз. Для тієї ж рф окупований Крим — дотаційний регіон, і саме тому росіяни, як тільки захопили Херсонщину, спробували пустити воду у Крим та стали вивозити зерно та овочі.

В України є величезні важелі впливу на Крим, і без втручання третьої сторони ніяка автономія його від нас не відділить. А за втручання третьої сторони — нічого не врятує без сильної української армії та флоту.

Сепаратизм у Криму не працює. Згадаємо дев’яності — т. зв. “республіці Крим” довелося домовлятися з Україною і переформатуватися в АР Крим, хоча вона мала би стати національно-територіальною автономією корінних народів України, що могло би гіпотетично нас врятувати від подій 2014 року. І ті події не є проявами сепаратизму, вони мають іншу назву — іредентизм.

Помилка девʼяностих: як територіальна автономія стала пасткою

Іредентизм — рух, спрямований на об’єднання народу в межах єдиної держави. Тобто бажання росіян, що там проживають, приєднатися до росії.

І саме для протидії цьому нам потрібна національно-територіальна автономія корінних народів України.

То чому ж вона не зʼявилася ще у 1991 році?

Витоки кримської пастки

Спираючись на висновки і пропозиції комісій з проблем радянських німців і кримськотатарського народу, Верховна Рада СРСР у листопаді 1989 року видала постанову, згідно з якою відновлення прав кримськотатарського народу не могло бути здійснено без відновлення автономії Криму шляхом утворення Кримської АРСР у складі Української РСР, оскільки відповідало інтересам як кримських татар, так і представників інших національностей, що проживають у Криму. І вже у лютому 1991 року Верховна Рада Української РСР законом “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки” проголосила відновлення Кримської АРСР у межах території Кримської області.

У ті роки відбувався інтенсивний процес повернення кримських татар з місць заслання. Створений влітку 1991 року Меджліс кримськотатарського народу привітав проголошення незалежності України, а українські національні рухи, зокрема Народний Рух України, вітали повернення кримських татар і підтримували ідею відтворення кримськотатарської національно-територіальної автономії.

12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР, ґрунтуючись на постанові “Про висновки і пропозиції Комісії з проблем радянських німців і кримськотатарського народу”, постановила відновити Кримську АРСР у складі тоді ще УРСР. Відповідно до цього рішення 22 березня Кримська обласна рада перейменувалася на Верховну Раду Кримської АРСР.

Вона була обрана ще у 1990 році, і складалася здебільшого з комуністів. У березні 1991 року до неї були включені депутати від Севастополя та 5 депутатів від національних товариств: кримськотатарського, німецького, вірменського, болгарського та грецького. Так у Верховній Раді КрАРСР з’явився єдиний кримськотатарський депутат того скликання ‒ Ескендер Меметов. Такий склад Верховної Ради КрАРСР очікувано взяв курс на побудову у Криму проросійсько-совєтського заповідника.

Важливою віхою в боротьбі за суб’єктність кримських татар стала “Декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу”, ухвалена 28 червня 1991 року на Другому Курултаї. Цей програмний документ не лише офіційно проголосив курс на національно-державне самовизначення, а й підкреслив, що Крим є національною територією кримськотатарського народу. Декларація чітко артикулювала, що відновлена “Кримська АРСР” не визнається Курултаєм, оскільки вона створювалася як територіальне утворення, що ігнорує права корінного народу, натомість проголошуючи Меджліс вищим представницьким органом. Саме цей крок став юридичним фундаментом для вимог кримських татар, хоча тодішня влада їх проігнорувала, обмежившись лише суто адміністративними змінами.

Подальше закріплення статусу автономії відбувалося вже в умовах ігнорування інтересів корінних народів, що призвело до створення АР Крим у її нинішньому вигляді.

Поява АР Крим

26 лютого 1992 року за рішенням Верховної Ради КрАРСР автономія була перейменована на “Республіку Крим”. Її “Конституція”, прийнята 6 травня того ж року, визначила “Республіку Крим” як демократичну державу у складі України, місто Севастополь — як місто з особливим статусом та невіддільну частину “Республіки Крим”, а сама ВР КрАСРС мала змінити назву на “Верховна Рада Криму”.

Проте, ці перейменування офіційно не були закріплені на загальноукраїнському рівні. У Конституції УРСР 1978 року, яка діяла до 1996 року, в редакціях 1990-х років зустрічалися обидві назви: і “Кримська АРСР”, і “Республіка Крим”. Так продовжувалося до 1994 року.

21 вересня 1994 року на засіданні Верховної Ради України Голова Комітету з питань правової політики і судово-правової реформи Володимир Стретович запропонував замінити в Конституції всі назви “Кримська АРСР” на назву “Республіка Крим”. Але ця пропозиція зазнала критики, бо офіційно Кримську АРСР ніхто не перейменовував, і Верховна Рада УРСР у 1991 році відновлювала саме автономну республіку, а не просто республіку.

Нова назва автономії фактично стала поєднанням цих двох назв, і замість назви “Кримська Автономна Республіка”, ми отримали назву “Автономна Республіка Крим”.

В результаті того дня був прийнятий Закон України “Про внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) України” в якому всі згадки назви “Кримської АРСР” та “Республіки Крим” були замінені на назву “Автономна Республіка Крим”. Тобто офіційно Кримська АРСР існувала аж до 1994 року, і була перейменована в АР Крим якраз 21 вересня.

Остаточно назва “Автономна Республіка Крим” була закріплена 17 березня 1995 року в Законі України “Про Автономну Республіку Крим” та 28 червня 1996 року в Конституції України, де є цілий X розділ “Автономна Республіка Крим”.

Так фактично була створена територіальна, а не національна автономія, яка весь час до 2014 року була автономією для росіян, які складали 58%, з відповідною проросійською владою.

Ігнорування рішень вищого представницького органу кримських татар у 1991 році було не просто бюрократичною помилкою, а відмовою держави від діалогу з тими, хто був її найбільш надійним союзником в Криму. Це був стратегічний прорахунок України як держави — не дати автономію кримським татарам, а злити їх під місцевих росіян.

Всі ці роки Україна ніяк не протидіяла місцевій проросійській владі, і замість того, щоб переслідувати російських іредентистів, сприймала за головну загрозу кримських татар. Не в останню чергу саме через це ми й отримали трагедію 2014 року, коли великою частиною України росіяни сприймалися як “браття” (з “братським” Чорноморським флотом рф), а кримські татари як потенційні сепаратисти.

Рішення квітня 2026 року щодо надання Меджлісу кримськотатарського народу правового статусу представницького органу — це те, чого Україні бракувало у 1991-му. Тоді держава проігнорувала рішення Курултаю, що стало фундаментом для проросійського реваншизму. Нинішнє закріплення правового статусу Меджлісу — це не лише визнання його ролі, а й дієвий механізм участі корінного народу у формуванні державної політики. Фактично, ми нарешті визнаємо, що державна політика щодо Криму не може будуватися без консультацій з тими, хто є його головним носієм суб’єктності.

Національно-територіальна автономія як інструмент безпеки

Модель національно-територіальної автономії не є українським винаходом, а відповідає міжнародним стандартам, зокрема Декларації ООН про права корінних народів та рекомендаціям ОБСЄ щодо стабілізації територій з особливим етнічним складом. При цьому така автономія залишається повноцінною частиною унітарної держави: вона діє виключно в межах Конституції України, не має власної армії, зовнішньої політики чи права на вихід зі складу держави. Це механізм делегування повноважень для культурного та соціального розвитку, а не крок до дезінтеграції.

Безпекова архітектура після деокупації передбачає суворе розмежування повноважень: національно-територіальна автономія фокусується на питаннях самоврядування, тоді як сектор оборони залишається у виключній компетенції центру.

Система квот

За даними перепису 2001 року у Криму проживали 24% українців, і це недостатньо, щоб його контролювати як область. А от національно-територіальна автономія корінних народів завдяки квотам у парламенті дозволить українцям, кримським татарам, караїмам та кримчакам спільно контролювати Крим. Таку систему квот можна бачити у законопроєкті 2017 року — третина мандатів у Верховній Раді АРК належить кримським татарам, і така ж пропорція встановлена для інших представницьких органів у Криму.

Система квот у представницьких органах — це не довічна привілея для одного етносу, а тимчасовий демократичний запобіжник на перехідний період. Після деокупації та подолання наслідків іредентизму цей інструмент забезпечить стабільність, поки суспільство не вийде на рівень демократичної зрілості, де права корінних народів будуть захищені інституційно.

Запровадження системи квот розглядається як динамічний інструмент перехідного періоду, необхідний для подолання наслідків тривалої демографічної інженерії та окупації. Демократичні запобіжники у цій системі полягають у чіткій відповідності рішень автономії загальнодержавному законодавству та неможливості використання представницьких мандатів для обмеження прав інших мешканців півострова. Така модель забезпечує реінтеграцію Криму в правове поле України, де посилення суб’єктності корінних народів слугує захистом від проросійського реваншизму та гарантує незворотність демократичних змін.

А оскільки самостійно Крим не виживе, у росії кримських татар очікують репресії та винищення (що ми бачимо вже зараз), а у Туреччині асиміляція та зникнення як народу — у них немає іншого виходу, як бути проукраїнськими. Тому єдиний шанс кримських татар на збереження та розвиток — це автономія у складі України.

Якщо після деокупації Україна переформатує АРК в область, ми отримаємо регіон з місцевою проросійською владою, бо етнічні росіяни, які складають більшість населення, в масі своїй нікуди не дінуться, а депортувати європейська Україна їх не буде — це негуманно та недемократично. Тож єдиний демократичний спосіб цьому запобігти — утворити національно-територіальну автономію з квотами для корінних народів (умовні 30-50%), тим більше що це відповідає праву народів на самовизначення та рішенню верховної ради ще 1989 року.

Це не лише квоти в парламенті, а й право на управління місцевими ресурсами, шельфом та портами в інтересах кримської громади (а не олігархічних кланів чи “смотрящих”). Автономія — це не “передача Криму кримським татарам”, а створення спільного політичного простору для українців та корінних народів, який закриває двері для “русского міра”.

Наданий Меджлісу правовий статус — це створення правового каркаса для взаємодії. Тепер органи виконавчої влади мають не просто “чути”, а зобов’язані консультуватися з Меджлісом щодо розвитку кримськотатарської мови, освіти та медіа. Це і є прообраз майбутньої системи врядування в Криму: коли представницький орган народу не “просить” про увагу, а стає офіційним партнером держави. Це наочно показує, як національно-територіальна автономія працюватиме на практиці — не як конфлікт, а як синхронізація зусиль у відновленні українського суверенітету над півостровом.

Критерії суб’єктності

Чи автономія у Криму означає автономію для інших народів? Ні. Кримські татари, караїми та кримчаки (і, звісно, українці, як державотворчий народ) — корінні народи України, які не мають іншої країни. На статус корінного народу можуть претендувати хіба що уруми та румеї, чия багатовікова історія є невіддільною частиною кримської ідентичності.

Більше корінних народів в Україні немає, позаяк це діаспори — наприклад, у болгар є Болгарія, в угорців — Угорщина тощо. Навіть ґаґаузи вже мають автономію Ґаґауз-Єрі у складі Молдови. Материнські держави цих етносів вже гарантують їхнім представникам право на збереження ідентичності, тоді як кримські татари, караїми та кримчаки мають лише Україну. Такий підхід не є дискримінаційним, а навпаки — відповідає міжнародній логіці захисту прав тих, хто не має іншого дому. Національна автономія корінних народів не лише не обмежує права нацменшин, а й створює безпечне середовище для всіх громад, захищаючи їх від примусової асиміляції, яку проводила росія.

Автономія у Криму не є передумовою для створення автономії для тієї ж Донеччини, бо не існує ніякого “народу Донбасу”, як постійно наголошують росіяни у своїх схиблених концепціях. На відміну від Криму, де суб’єктність корінних народів є історичним і правовим фактом, ситуація на Донеччині — це виключно спроба штучного створення “ідентичності” під зовнішнім керуванням.

Україна більше не має права на кримську помилку 1991 року.

Кримські татари та українці в боротьбі за суб’єктність

Дуже багато речей можна пояснити паралелями та порівняннями. Хоч це і є доволі маніпулятивним, але це дійсно допомагає зрозуміти суть.

Якщо ви не розумієте, навіщо кримським татарам, караїмам та кримчакам автономія у складі України, спробуйте дати відповідь на питання: а навіщо нам Україна?

Можна довго придумувати причини, але головна — це наша країна і нам вона потрібна. Все. Її не замінить ніяка окрема підтримка мови та культури.

Те ж саме з питанням, навіщо кримським татарам весь Крим, якщо їх там не більшість — бо це їхня етнічна земля, як Україна — етнічна земля українців.

Як і українці колись складали понад 90% населення України, так і кримські татари на середину XVIII століття складали понад 90% населення Криму. Єдина відмінність, що після всіх репресій і трьох голодоморів українці за переписом 2001 року становили більшість населення України, 77,8%, а кримські татари після вигнання, репресій, місцевого голоду та депортації — меншість населення Криму, 12,1%.

Це не їхня вина, що їх знищували успішніше ніж нас, і це не привід лишити їх без законної автономії.

Інакше це значить що можна прийти, знищити частину народу і лишити їх суб’єктності, бо їх тепер мало залишилося. Чи треба вам нагадувати, що саме це росія намагається зробити із нами зараз?

Геополітичний міт про “турецький фактор”

Та ж сама паралель з кримськими татарами та Туреччиною — це як українці та росія.

Османська імперія колись підкорила Кримський ханат та зробила своїм васалом, і так само московія/російська імперія трохи іншим шляхом, але теж підкорила Гетьманщину та зробила своїм васалом. Єдина відмінність — Ханат не скасовували, як Гетьманщину.

Хоча ви можете почитати, як османи ставилися до кримських ханів. Якщо османам щось не подобалося, кримських ханів заміняли на нових та “винних” кидали у темницю. Хіба це не схоже на долю Павла Полуботка?

Тепер ви розумієте, як більшість кримських татар ставиться до турків? Так само, як ми в умовному 2012 ставились до росії: дехто вважав їх старшим братом, але більшість знали, що це чужа країна і дивились з недовірою.

Якщо ми не згодні обміняти Україну на чужу країну з диктатором, то чому кримські татари мають це зробити?? Навіщо йти під колишнього гнобителя, якщо можна існувати в демократичній Україні.

Паралель між росією та Туреччиною можна продовжувати — як росія і сьогодні обмежує підкорені народи та зросійщує їх, так само Туреччина не визнає свої меншини та вважає їх турками.

У росії живе три мільйони українців, які здебільшого давно зросійщені та вважають себе росіянами, так само в Туреччині живе від півмільйона до кількох мільйонів кримських татар, що давно потуречені та вважають себе турками.

Чи побоюємося ми того, що зараз з росії приїде мільйон зросійщених українців? Ні, це маячня.

Чи може росія якось цим маніпулювати? Ні.

Тоді чому ми маємо лякатися, що зараз з Туреччини приїдуть потуречені кримські татари, чи що Туреччина якось зможе маніпулювати їхнім існуванням?

Розвінчання стереотипів

Теж саме з побоюваннями щодо ісламу.

Українці є християнами, і хоча у нас існують представники з дещо радикальними поглядами — згадайте Марцінківа, наприклад, — в цілому ми доволі світські. Християнство буває різним — подивіться на РПЦ, які перетворилися у секту, згадайте їх одіозний головний військовий храм, де головна реліквія це кашкет Гітлера. Відчуваю, РПЦ скоро дійде до того, що їх остаточно засудить Вселенський патріарх.

Так само і кримські татари мусульмани, і хоча у них є представники з радикальними поглядами, більшість кримських татар світські. Як християнство в Україні не тотожне ідеології РПЦ, так і іслам кримських татар не тотожний радикальним течіям.

Теж саме з побоюванням, що кримські татари зроблять собі султанат. Бо кримських ханів обирали, як ми обирали гетьманів. Потім їх затверджували у Стамбулі, як і нам доводилося затверджувати гетьманів у москві/петербурзі. Як ми у 1917 році не стали відновлювати гетьманат і зробили республіку, так і кримські татари у тому ж 1917 не стали відновлювати ханат і зробили республіку.

Демократичні традиції у нас схожі, і як ми не боїмось, що українці завтра зроблять королівство, так і не треба боятись султанату у кримських татар.

Кримські татари не всі послуговуються українською? Це відображає загальноукраїнську тенденцію, зумовлену тривалою політикою зросійщення. Мовна ситуація різниться залежно від віку: прогресивна молодь інтегрована в україномовний культурний простір, тоді як старші покоління менш адаптовані. Не мені вам розповідати про зросійщення.

Питання довіри

Щодо перебування населення на окупованих територіях та прийняття паспортів держави-агресора, то це не є показником лояльності, а стало наслідком складних життєвих обставин. Кримські татари, які свого часу повернулися з депортації та вибудували власне життя з нуля, психологічно не готові вдруге покидати рідні домівки та втрачати майно.

При цьому масова паспортизація мешканців Криму проводилася окупаційною адміністрацією примусово та автоматично, а процедура офіційної відмови від окупаційного громадянства створювала ризики для безпеки та соціального забезпечення, що фактично позбавляло людей реальної можливості вибору.

Згадайте, коли росіяни судили групу Сенцова-Кольченка, їх судили як російських громадян, хоча російських паспортів у них не було. Якщо ви думаєте, що з вами таке точно не станеться — згадайте, як у росії розглядали законопроєкт визнання всіх російськомовних співгромадянами. Не говорите російською? Не біда, згадайте російські наративи що українська мова то теж російська. Що їм заважає завтра визнати і вас співгромадянами? Це росія, вони схиблені і не обирають засобів для втілення своїх імперських амбіцій.

Серед кримських татар є колаборанти? Так і серед українців є, взагалі — серед кого їх нема? Феномен колабораціонізму притаманний будь-якій спільноті, що опинилася в умовах окупації, незалежно від етнічного походження. Наявність окремих індивідів, які пішли на співпрацю з окупаційною адміністрацією, не дає підстав для узагальнень щодо всього народу.

Подібно до того, як дії конкретних зрадників, що діяли проти української держави, не визначають сутність української нації, так і вчинки поодиноких осіб не характеризують кримських татар як цілісну спільноту. Ми ж всі не перетворюємося на зрадників через Плотницького чи Ківу?

Резюме

Кримські татари є такими ж громадянами України, як і етнічні українці. У нас набагато більше спільного, ніж уявляє собі пересічний громадянин. Вони є частиною української політичної нації та нашим надійним союзником всередині країни.

Сьогодні ми маємо усвідомити: національно-територіальна автономія корінних народів є найсильнішим демократичним інструментом контролю над півостровом. Це природний запобіжник проти іредентизму, адже суб’єктність кримських татар, караїмів та кримчаків напряму залежить від сили та цілісності України. Їхня боротьба за право бути собою на власній землі є дзеркальним відображенням нашої боротьби за незалежність, а їхня лояльність до держави доведена роками окупації та репресій.

Суб’єктність корінних народів — це не привілей для одного етносу, а гарантія безпеки для кожного, хто вважає Крим своїм домом і є лояльним до України. Це безпековий каркас, що унеможливлює повторення трагедії 2014 року і перетворює півострів з об’єкта для зазіхань на форпост української демократії.

Україна з національно-територіальною автономією корінних народів сильніша, а нам життєво необхідно бути сильними, замість того щоб поляризуватися всередині країни та відбирати у корінних народів право на їхню автономію. Кримські татари протягом усіх років окупації довели свою відданість Україні не деклараціями, а діями, залишаючись однією зі сталих проукраїнських сил на півострові.

Україна сьогодні — це єдиний дім для її корінних народів, а національно-територіальна автономія в Криму — це єдиний спосіб зробити цей дім неприступним для ворога.

Визнання Меджлісу представницьким органом — це лише перший крок. Наступним логічним етапом має стати перетворення цієї моделі взаємодії на постійну державну структуру у вигляді національно-територіальної автономії. Статус представницького органу — це ключ, яким Україна нарешті відчинила двері до справжньої деокупації, де права корінних народів стають гарантією безпеки всієї держави.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Поки пишу текст про Кєрич як найстарше місто України (або ні), дуже кумедно бачити поряд з ним в цьому списку не тільки Аккерман (Білгород-Дністровський), а ще й Кілію. З нею міт “найстаршості” виникає через існування двох однойменних поселень на різних берегах Дунаю та нашарування локальних легенд.

Однією з таких є легенда про заснування міста Александром Македонським (!) під назвою “Ахіллія”, яка ґрунтується на співзвучності назв та факті перебування Александра на Дунаї. Під час Балканського походу Александр справді переправився через Істр (Дунай), щоб розбити гетів, однак він спалив місто гетів, приніс жертви богам і негайно повернувся на південний берег. Нема жодної інформації що він засновував на Дунаї хоч якесь поселення. Інша легенда пов’язана зі спробою вивести назву Кілія від грецького імені Ахілла (через “Ахіллейю”) є типовою народною етимологією XIX століття.

Ключ до розуміння віку міста лежить у його географічному розташуванні, бо історична Кілія — це село Кілія-Веке (Chilia Veche, або Стара Кілія) на правому, румунському, березі Дунаю. Воно асоціюється з візантійською фортецею Ликостомо (грецькою «Вовча паща»), що згадується в портоланах XIV століття. Село має право претендувати на середньовічну спадщину, оскільки було важливим торговим вузлом генуезців.

Наша Кілія на лівому березі виникла значно пізніше як Нова Кілія, бо протягом тривалого часу лівий берег був лише плавнями. Перші згадки лівобережної Кілії припадають на правління молдавського господаря Штефана III Великого, який у 1479 році збудував тут кам’яну фортецю для захисту від османської загрози. До цього моменту говорити про існування стабільного міста на цьому боці річки неможливо.

Після захоплення фортеці османами у 1484 році Нова Кілія стала центром адміністративної одиниці (нахії) і важливим портом для всього Буджаку, що входив у склад Кримського ханства. Саме в цей час місто набуло того планування, фрагменти якого можна простежити історично.

Щодо назви, найбільш імовірною є версія походження від грецького κελλάρι (комора, келья) або похідних від нього кримськотатарського чи турецького kiler (комора, підвал), що вказує на функціональне призначення поселення як місця зберігання товарів (зерна, солі, риби), що транспортувалися Дунаєм, а не на його видумане античне минуле. Також розповсюдженою є виведення назви з кримськотатарського та турецького kil (кіл, глина, що використовується як мило), через глинисті береги Дунаю.

Таким чином, сучасна Кілія — це місто пізньосередньовічного походження, чия історія штучно “подовжується” через привласнення спадщини правобережного румунського поселення та видумування міських легенд.

***

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Історіографія зазвичай ставить крапку в історії Кримського ханства 1783 роком — моментом анексії півострова російською імперією та примусовим зреченням останнього правлячого на півострові хана Шахіна Ґерая. Проте де-юре та в політичній реальності того часу Кримське ханство не зникло миттєво. Протягом наступного десятиліття воно продовжувало існувати у Буджаку як унікальний геополітичний феномен.

Ця маловідома сторінка історії розкриває спробу династії Ґераїв зберегти суб’єктність. Попри те, що Шахбаз Ґерай та Бахт Ґерай часто згадуються лише як “номінальні” правителі, їхнє правління було спробою військового та адміністративного реваншу.

Буджак перетворився на останній плацдарм кримської державності — затиснутий між імперіями простір, де династія Ґераїв відчайдушно намагалася зберегти традиційні інститути влади. Аж до дипломатичного фіналу в Яссах тут продовжувала діяти звична політична вертикаль із посадами калги, нуреддина та сераскерів, що робило цей регіон не просто табором вигнанців, а життєздатним адміністративним утворенням.

Передумови відновлення ханства

Історично Буджак був західною частиною степових володінь Кримського ханату. Адміністративним центром Буджацької орди і літньою резиденцією ханів був Кеушень (Каушани) у сучасній Молдові.

З кінця XV століття він перебував у подвійному підпорядкуванні. З одного боку, це була земля, де випасали худобу ногайці Буджацької орди, які визнавали зверхність кримського хана. З іншого — стратегічні фортеці, такі як Аккерман (Білгород-Дністровський), Кілія, Ізмаїл чи Бендери, знаходилися під прямим управлінням Османської імперії. Проте, у них мешкали великі громади кримських татар, які займалися транзитною торгівлею.

Ногайці часто демонстрували значну автономію, балансуючи між Бахчисараєм та османськими пашами фортець. Мурзи Буджацької орди часто мали власні політичні амбіції, і Ґераям доводилося витрачати багато зусиль та грошей, щоб утримувати їх від сепаратних переговорів із пєтєрбурґом.

Переломним моментом в історії регіону став 1783 рік, коли російська імперія анексувала Кримське ханство, порушивши умови Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року, який раніше проголошував незалежність ханства.

Османська імперія категорично відмовилася визнавати російську анексію Криму, розглядаючи її як пряму загрозу власній безпеці та реваншистський крок пєтєрбурґа. У цій ситуації Буджак залишився єдиною частиною колишнього Кримського ханства, яка контролювалася Османською імперією. Саме тут у 1787 році було відновлено Кримське ханство, яке Порта намагалася використати як базу для відвоювання півострова.

Територія та населення

Територія ханату 1787–1792 років охоплювала весь Буджак: степовий простір між пониззям Дністра на сході, Прутом на заході та Чорним морем на півдні. Османські фортеці юридично залишалися під прямим управлінням османських пашів, проте в цей період вони стали невіддільною частиною інфраструктури Ґераїв.

Аккерман слугував головним “морським вікном” для експорту солі, шкір та проса, підтверджуючи свій статус стратегічного порту, який ще у 1758 році хан Кирим Ґерай визначив ключовим вузлом для вивозу збіжжя до Стамбула. Ізмаїл став основним військовим хабом, де під стінами фортеці збиралося ханське військо та ногайська кіннота перед походами.

Простір між фортецями був вкритий мережею з понад 200 селищ. Найбільш густо заселеними були долини річок Ялпуг, Когильник та Сарату. Ці селища не були випадковими стоянками, вони мали сталі межі землекористування, що регулювалися ханськими дефтерами (реєстрами). Контроль над цим степовим масивом дозволяв Шахбазу та Бахту Ґераям вважати себе реальними володарями землі, а не просто гостями на османській території.

Загальна чисельність населення у Буджаку у цей період оцінюється дослідниками у 30–50 тисяч осіб. До війни 1768–1774 років воно було значно більшим. Для порівняння — більшість сучасних істориків, зокрема О. Гайворонський та В. Возгрін, оцінюють населення всього ханства у середині XVIII століття у межах 400 000 — 1 500 000 осіб.

Буджак не був суто “кочовим табором”, він мав складну соціальну структуру та високий ступінь осілості. Значну частину населення поселень складали осілі буджацькі татари — нащадки кипчаків, ногайців та інших тюркських народів, та переселенці з Кримського півострова. Вони займалися стаціонарним землеробством у долинах річок, вирощуючи ячмінь і просо.

Проте основною військовою та демографічною силою регіону залишалися напівкочові ногайці Буджацької орди. В цей період вони уже використовували плетені будинки (саманні або обмазані глиною), що візуально відрізняло їх від суто кочових юрт східних ногайців.

Кеушень, як адміністративний центр, був повноцінним осілим містом, де кримськотатарська еліта, духовенство та ремісники формували міську культуру, подібну до бахчисарайської.

Осіле немусульманське населення — волохи, вірмени, греки та козаки-некрасівці — відігравало критичну роль у забезпеченні ремісничого виробництва та сільського господарства. Хани підтримували систему “рая” (заступництва), дозволяючи християнам зберігати самоврядування в обмін на податки. В цей період у Буджаку вже активно діяли й задунайські козаки, колишні запорожці.

Окреме значення мала єврейська громада, представники якої займали нішу фінансових та торгівельних посередників. Оскільки господарство ногайців було переважно натуральним, саме єврейські купці забезпечували конвертацію товарів (вовни, шкір, солі) у валюту, необхідну для утримання ханського двору та виплати “сальяну” (жалування) гвардії. Наявність окремих єврейських кварталів із синагогами підкреслювала статус Буджака як повноцінної державної одиниці з розвиненою міською інфраструктурою.

Духовна спадкоємність підтримувалася через інститут кадіїв. У Кеушенській резиденції продовжували видаватися судові рішення, а в місцевих мечетях під час п’ятничної молитви (хутби) ім’я хана згадувалося як законного правителя Криму поруч з іменем султана-халіфа. Це створювало необхідний сакральний фундамент для мобілізації населення, яке бачило в хані не просто вигнанця, а релігійного лідера.

Така багатоетнічна модель, де кочова військова сила поєднувалася з торгівельним капіталом і землеробською працею, дозволяла Ґераям підтримувати життєздатність держави навіть в умовах воєнної ізоляції.

Економіка

Господарство Буджака трималося на екстенсивному скотарстві, розведенні коней, овець і навіть двогорбих верблюдів. Також було розвинене натуральне землеробство, зокрема зафіксовані згадки використання верблюдів для обробки землі. Оскільки господарство було переважно натуральним, гроші використовувалися неохоче — частіше розраховувалися товарами.

Протягом XVI–XVIII ст. економічна система буджацьких татар поступово відходила від напівкочового натурального господарства. Цьому сприяла близькість до дунайських портів, що постачали продовольство до Стамбулу. Осілість сусідів, українців та валахів, спонукала ногайців Буджаку до створення стаціонарних поселень з постійним житлом. Поширення землеробства потребувало збільшення господарського реманенту з Європи. Надлишки проса та ячменю звозили до Аккермана або продавали безпосередньо в селищах вірменським і турецьким купцям.

Підтвердженням цього є згадки французьких мандрівників Ж. де Люка та П. Шевал’є: “Кримські та вірменські купці приїжджали до татар вимінювали продукти скотарства (сир, сало, вовну, худобу) на паперові тканини, сап’ян, ножі та ін… Татари не беруть грошей, оскільки вважають їх не потрібними у господарстві... Інколи вони вимінюють худобу на невільників. Лише татари-землероби використовують гроші для розрахунків з османами та молдаванами”.

Важливим економічним активом анклаву залишалися соляні промисли на лиманах південного Буджака (зокрема Тузлівська група). Попри втрату головних кримських озер, Ґераї намагалися зберегти монополію на видобуток солі в регіоні, яка була критично необхідною для консервації м’яса та шкір — основних експортних товарів ногайців. Видобуток здійснювався силами місцевих громад під наглядом ханських чиновників, а надлишки реалізовувалися через Аккерман.

Окрім самозабезпечення, двір у Кеушені напряму залежав від османських субсидій (сальян): султанський уряд виділяв кошти на утримання “кримської гвардії” та ханської канцелярії, розглядаючи ці витрати як інвестицію в логістику майбутнього реваншу.

Спадкоємність та державне управління

Першим правителем відновленого ханату став Шахбаз Ґерай (1731–1793), призначений султаном у 1787 році, коли розпочалася нова російсько-турецька війна. Він був третім сином колишнього кримського хана Арслана Ґерая.

Прибувши до Буджака, Шахбаз спробував відновити традиційну структуру управління ханства. За кримською державною традицією, хан призначав своїх найближчих співправителів — калгу (першого заступника) та нуреддина (другого заступника). Шахбаз Ґерай призначив калгою свого молодшого брата Мубарека, а нуреддина — Арслана Ґерая, який був нащадком іншого відомого кримського хана Саадета Ґерая.

Проте реальні можливості Шахбаза Ґерая були вкрай обмеженими. Військова діяльність хана у 1787–1789 роках звелася до невдалих операцій проти об’єднаних австрійських та російських військ у Молдові. Нездатність продемонструвати військові успіхи та несприятливий розвиток подій на фронті призвели до того, що у 1789 році Шахбаза відсторонено від престолу.

Наступним і останнім ханом став Бахт Ґерай (1745–1800), який обійняв посаду в лютому 1789 року. До цього він уже мав значний військово-адміністративний досвід: ще у 1758 році батько призначив його сераскером Єдисанської орди, а пізніше він обіймав посади калги та нуреддина. Він був старшим сином одного з найвідоміших кримських правителів XVIII століття — Кирима I Ґерая.

Вибір його кандидатури був зумовлений тим, що він вважався популярним, хоробрим та шанованим султаном серед кримських татар та ногайців. Його призначення мало надихнути кочові племена на активну боротьбу проти імперського наступу. Бахт Ґерай призначив калгою свого молодшого брата Мухаммед Ґерая, а нуреддином — Бахадир Ґерая, який також походив із гілки Саадета Ґерая.

Попри стиснення територій, у Кеушені діяла повноцінна ханська адміністрація. Ключовою фігурою на місцях залишався сераскер Буджацької орди, який виконував роль військового намісника та посередника між ханом і ногайськими мурзами. У цей період особливу роль відігравали принци з дому Ґераїв, які мали бойовий досвід: зокрема, Каплан Ґерай (брат Бахта Ґерая) фактично очолював мобільні загони кінноти.

Остання битва за спадщину Ґераїв

Правління як Шахбаза, так і Бахта Ґерая відбувалося в умовах запеклої російсько-турецької війни 1787–1792 років. Буджак перетворився на один із головних театрів воєнних дій. Якщо на початку війни Шахбаз Ґерай намагався діяти в Молдові, то згодом бойові дії перемістилися безпосередньо до фортець на Дністрі та Дунаї.

Для посилення збройних сил султан Абдул-Гамід I навіть розсилав укази іншим представникам роду Ґераїв, які мали маєтки в Румелії, вимагаючи від них з’явитися до Ізмаїла під знамена Бахта Ґерая. У воєнних діях на стороні османів також брали участь і українські задунайські козаки. Вони стояли залогою у фортеці острова Бору-Озень (Березань), перебували у складі гарнізону фортеці Озю (Очакова), козацька гребна флотилія брала участь у Кінбурнзькій операції.

У 1788 році російська армія захопила Озю, а в 1789 році впав і Хаджибей. Поразки турецьких армій мали лавиноподібний характер. Особливо трагічним для ханства стало взяття Ізмаїла в грудні 1790 року. Ця фортеця вважалася неприступною і була головним опорним пунктом османів у пониззі Дунаю. Її падіння фактично означало втрату військового контролю над усім Буджаком. У цій запеклій обороні разом із турецьким гарнізоном брав участь рідний брат Бахта Ґерая, Каплан Ґерай, на чолі загону з кількох сотень кримських татар та ногайців.

Бахт Ґерай та його оточення опинилися в ситуації, коли підконтрольна їм територія стрімко звужувалася. Традиційна тактика маневрової війни іррегулярної кінноти виявилася неспроможною подолати вогневу перевагу лінійної піхоти та облогової артилерії модерних армій кінця XVIII століття.

Ясський мир та ліквідація ханства

Успіхи російської армії та виснаження ресурсів Османської імперії змусили нового султана Селіма III погодитися на мирні переговори, що проходили в місті Ясси. 9 січня 1792 року було підписано Ясський мирний договір. Згідно з договором Османська імперія офіційно визнала анексію Кримського півострова та Тамані російською імперією, здійснену в 1783 році.

Новий кордон між двома імперіями в Європі встановлювався по річці Дністер. Це означало, що Єдисан відходив до росії. Водночас території Буджаку, Молдови та Валахії залишалися під контролем Османської імперії.

Проте це не означало збереження інституту ханської влади. Султанський уряд більше не мав потреби підтримувати кримського хана, який би символізував претензії на півострів, оскільки ці претензії були офіційно зняті самим договором. Важливою була також стаття миру, яка дозволяла мусульманському населенню земель колишнього ханства переселятися в межі Османської імперії. росія вимагала видачі Ґераїв, але Порта відмовила, продемонструвавши залишки поваги до династії.

У червні 1792 року, незабаром після ратифікації договору, Бахт Ґерай був викликаний до Стамбула. Там його офіційно відправили у відставку з посади кримського хана. Щоб уникнути можливих політичних інтриг з боку впливового принца з династії Ґераїв, який мав авторитет серед кримських татар та ногайців, османський уряд вдався до традиційного методу нейтралізації небезпечних вельмож — заслання. Бахта Ґерая було відправлено у фортецю на острів Крит, де він і прожив решту свого життя до смерті в 1800 році.

Після 1792 року Буджак залишився під владою султана, проте статус Кримського ханства як автономної одиниці був остаточно ліквідований на договірному рівні. Таким чином, інститут Кримського ханства, який проіснував понад три з половиною століття, припинив своє існування не лише у Криму в 1783 році, але й у Буджаку в 1792 році.

Трагічною була й доля місцевого населення. Рятуючись від російських військ під час війни 1806–1812 років, понад три чверті населення перебралися до Добруджі в сучасній Румунії та вглиб Османської імперії в Анатолію. Понад 5 тисяч ногайців, що залишилися, у 1807 році росіяни насильно переселили, а 212 селищ було зруйновано.

Цей процес радикально змінив етнічну карту регіону на користь нових переселенців та колоністів, зокрема українців, болгар, німців, росіян тощо. Представники старого населення, що залишилися, поступово асимілювалися: одні прийняли румунську або українську ідентичність, інші частково зберегли свої традиції. І сьогодні у Буджаку ще можна знайти родини зі слідами ногайської культури — зокрема в традиційних піснях, кухні, іменах.

Висновки

Відновлення Кримського ханства в Буджаку є прикладом використання юридичних хитрощів в міжнародних відносинах модерного часу. Османська імперія, не маючи військових сил для негайного повернення Криму в 1783 році, використала титулатуру династії Ґераїв як інструмент делегітимізації російської анексії на міжнародній арені. Відновлене ханство не давало остаточно закрити питання Криму в правовому полі Європи того часу.

Для кримської державності цей період довів її спроможність адаптуватися навіть до екстремальних умов. Буджак 1787–1792 років був не просто “табором”, а дієвою державою з податками, судами та дипломатією.

Доля Шахбаза та Бахта Ґераїв яскраво ілюструє трагедію династії Ґераїв та всього кримськотатарського народу в умовах імперського зіткнення. Колись могутні володарі, які змушували тремтіти Москву та Варшаву, наприкінці XVIII століття перетворилися на пішаків у великій грі між пєтєрбурґом та Стамбулом.

Поразка у війні 1787–1792 років та остаточна втрата Криму, зафіксована Ясським миром, стали потужним шоком для османської еліти. Саме ці події змусили султана Селіма III усвідомити критичне відставання імперії від європейських держав і розпочати масштабні реформи.

Коротке правління Шахбаза Ґерая та Бахта Ґерая в Буджаку було закономірним, хоча й приреченим на поразку, намаганням традиційної кримсько-османської системи протистояти експансії модерної російської імперії. Воно зафіксувало останній подих кримської державності, яка зникла з політичної карти Європи наприкінці XVIII століття.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Україна історично має сильну діаспору. За кордоном мешкає від 11 до 13 мільйонів етнічних українців та їхніх нащадків, які не є громадянами України. Після 2022 року до них додалися і як мінімум 8 мільйонів громадян України, які виїхали за кордон.

Але не варто й забувати, що у нас окрім державотворчого народу є й корінні народи України: кримські татари, караїми та кримчаки. І вони теж історично емігрували в інші країни, і їхні нащадки живуть у багатьох країнах світу.

У цій публікації розповідаю про трьох відомих людей, які мають походження з корінних народів України.

Ральф Бакши, американський режисер кримчацького походження

Американський режисер анімаційних та живих фільмів, справжня легенда анімації, відомий своїм внеском у розвиток “дорослої” мультиплікації. Його роботи відрізнялися від анімації того часу, оскільки він не боявся порушувати складні теми та використовувати більш реалістичні образи.

Ральф народився в Хайфі, Палестина, у 1938 році в родині кримчаків, у наступному році його сім’я переїхала до Сполучених Штатів. Його дебютний мультфільм, “Пригоди кота Фріца” (1972) став найуспішнішим представником незалежної анімації, зібравши у світовому прокаті 190 мільйонів доларів. Згодом Бакши зняв багато культових фільмів, серед яких “Володар перснів” (1978), “Гей, красунчику” (1982), “Вогонь і лід” (1983), а також “Крутий світ” (1992), що поєднував реальний світ з анімацією.

Ральфа Бакши вважають одним із найвпливовіших аніматорів XX століття, який відкрив нові можливості для мультиплікації. Також великим є вплив його “Володаря Перснів” на екранізацію Пітера Джексона, який дуже ним надихався. То ж без Бакши не було б того “Володаря Перснів”, яким ми його знаємо, можна подивитися порівняння цілих сцен.

Ієгуді Менухін, британський скрипаль і диригент караїмського походження

Легендарна постать у світі класичної музики, скрипаль, який вражав своїм талантом ще з дитинства. Вважається одним із найвидатніших скрипалів XX століття.

Ієгуді народився у Нью-Йорку в 1916 році в родині білоруського єврея та караїмки з Ялти. Йому не було й двох років, коли його вперше взяли на концерт симфонічного оркестру, а у 12 років юний скрипаль починає концертну діяльність.

У 1931 році Менухін отримав першу премію на конкурсі Паризької консерваторії, а за час Другої світової війни дав понад 500 концертів майже в усіх місцях, де проходили бойові дії. У 1962 році він засновував Школу Ієгуді Менухіна в Сурреї, а у 1983 році разом з Робертом Мастерсом започатковав Міжнародний Конкурс Ієгуді Менухіна для молодих скрипалів. У 1991 році він став головним запрошеним диригентом Англійського симфонічного оркестру, і займав цю посаду до своєї смерті у 1999 році.

Менухін мав найдовший за всю історію контракт з компанією звукозапису EMI — 70 років. За цей термін він зробив понад 300 записів і як виконавець, і як диригент.

Емін Рифки (Емін-паша), османський політик і науковець кримськотатарського походження

Видатний політик та науковець Османської імперії, здобув блискучу освіту. Його називають першим кримським татарином, який закінчив Кембриджський університет, а його інтереси охоплювали широкий спектр наук, від математики та фізики до військової справи.

Емін народився у 1790-ті роки в сім’ї вченого-математика Хусеїна Рифки Тамані, який походив з Кримського ханства. Навчався в Стамбульській Султанській академії, а коли уряд ухвалив рішення направити в Сполучене Королівство групу молодих студентів для отримання фундаментальну європейської освіти, серед відібраних кандидатів був і Емін.

Вступивши на факультет точних наук Кембріджського університету, він став одним з найкращих студентів. Після закінчення університету Емін став викладачем Кембриджу, однак невдовзі повернувся в Османську імперію.

Емін-паша активно займався реформами в освіті та військових справах, та був одним з найяскравіших представників нової інтелектуальної еліти Османської імперії першої половини XIX століття. Емін Рифки помер у 1851 році, залишивши після себе ряд наукових робіт з математики, фізики та воєнного мистецтва.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Щоби відповісти на це питання, варто ознайомитися з прапорами кримських татар, караїмів і кримчаків, а також з історичними прапорами Криму.

Прапори корінних народів України, які сформувалися у Криму

По перше, прапори Криму це звісно прапор України та національні прапори трьох корінних народів України, що сформувалися у Криму: кримських татар, караїмів і кримчаків.

Прапор кримських татар в основі має блакитний колір, що є традиційним для тюркських народів, та золоту тамгу — родовий герб Ґераїв, кримських ханів.

Прапор караїмів використовує кольори з караїмського герба: блакитний, білий та жовтий. Блакитний колір символізує небо, білий — добро, а жовтий — сонце і вогонь.

Кримчаки не мають затвердженого прапора, але є проєкт 2010 року, що має доволі непоганий вигляд. За задумом авторів, жовтий колір символізує Крим, синій — тюркське коріння народу, червоні лінії говорять про дві війни, у ​​яких постраждала більша частина кримчацького народу, а біла смуга подібна до великого мосту дружби й миру між народами Криму.

Іноді як прапор кримчаків використовують червоно-біло-червоний прапор, але це помилка, бо це прапор турецької меншини Болгарії.

Історичні прапори новітнього часу

Кримська Демократична Республіка 1917-1918 року використовувала блакитний прапор. Був обраний більш нейтральний прапор, хоча і на основі національного, бо головним лозунгом республіки був "Крим для кримців", без акцентування на національностях.

Іноді як прапор КДР використовують блакитний прапор з жовтою смугою посередині, але цей варіант не підтверджений документально.

Перший кримський крайовий уряд 1918 року використовував синій прапор з гербом колишньої російської Таврійської губернії.

Другий кримський крайовий уряд, що був більше проросійським, віддавав перевагу російському прапору.

Під час совєтской окупації для адміністративних утворень на території Криму використовувалися різні варіанти червоного прапора з надписами.

Прапор Автономної Республіки Крим

Прапор АРК (до 1994 року офіційно — Кримська АРСР, місцева проросійська влада використовувала назву “Республіка Крим”) з'явився у 1992 році, і для нього пропонували багато варіантів.

Але оскільки місцева влада тоді була у проросійських сил, затвердили прапор у кольорах росії, а Україна не стала нічого змінювати й затвердила його у 1999 році.

У 2021 році, на тридцятиріччя відновлення незалежності України для репрезентації АРК (та й Севастополя, бо його прапору там не було) робили от такий прапор на основі українського, з кримськотатарською тамгою.

Особисто я вважаю, що після деокупації прапором кримської автономії має бути національний прапор кримських татар.

Також мені подобається варіант повністю блакитного прапора, але маю сумніви, що такий мінімалістичний варіант колись затвердять.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Ця частина — північний шматок Арабат-Белі, Арабатської стрілки.

Чим є Арабатська стрілка

Сама стрілка-повострів, що відділяє Сиваш від Азовського моря — вузька, низовинна й піщана, довжиною 115 км, шириною від 270 метрів до 7,5 км. Однією стороною вона впирається в Генічеськ на материку, а іншою — в Ак-Манай (Кам’янське) у Криму.

В межах АРК розташована південна, довша й вужча частина коси до 3 км шириною, з одним селом Кирим-Елі (Соляне). Ми колись у 2012 році проїхали по ній, з початку і до кінця, і там дуже погано з інфраструктурою — здебільшого єдина дорога, яка місцями виглядає як пральна дошка.

Північна частина стрілки, у межах Херсонщини, ширша, до 7,5 км, та підвищена, там розташовано більше озер, найбільше з яких Генічеське, і три гарячих джерела. Також там знаходяться чотири населених пункти, що входять у Генічеську територіальну громаду, і загальна ситуація з інфраструктурою набагато краще.

Історична частина

У часи кримського ханату Арабат-Белі не мала постійного населення, та використовувалася здебільшого для випасу худоби. Однак, це був зручний шлях у Крим для походів, тому для захисту від них біля її початку на материку знаходилася фортеця Ченішке/Генічі (з неї пізніше розбудувався Генічеськ), а на її закінченні у Криму — фортеця Арабат.

Після анексії росією ханату на косі почалося будівництво солеварень. У 1835 році по стрілці був прокладений ґрунтовий поштовий тракт Мелітополь (тоді ще Новоолександрівка) — Кєфє (Феодосія) з поштовими станціями, з півночі на південь: Чокракська (Тревогінська), Шаклінська, Власинка, та Арабат біля колишньої фортеці.

Першими постійними мешканцями коси стали втікачі з материка, які жили в землянках і займалися рибальством, а пізніше на соляні промисли сталі прибувати сезоні робітники.

Влітку 1918 року, перед митною війною першого Кримського крайового уряду генерала Сулеймана Сулькевича з Українською Державою, Сулькевич видав інструкцію про облаштування кордону з Україною, намагаючись залишити за Кримом півострів Чонгар із соляними промислами та Арабатську стрілку. Своєю чергою український уряд хотів залишити їх собі та додатково встановити кордон південніше Перекопського валу.

З совєтською окупацією стрілка цілком увійшла до складу Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. На 1944 рік на всій стрілці було п’ять поселень, з півночі на південь: три здебільшого українських, Генічеська Гірка, Приозерне і Щасливцеве, та два здебільшого кримськотатарських — Чокрак (зараз Стрілкове) та Кирим-Елі (зараз Соляне).

Варто згадати, що є історія, як під час депортації кримських татар у 1944 році про кримських татар на Арабат-Белі забули, завантажили на баржі та втопили в Азовському морі. Дуже схоже на совок, і наскільки я знаю, кримськотатарське населення стрілки так і не знайшли. Однак, документальних доказів цьому нема.

Після передачі Криму від рсфрр до усрс, 3 березня 1955 року північну частину коси передали зі складу тоді Кримської області до складу Херсонської області. Коли почалося повернення кримських татар з депортації, окремими випадками з 1960-х, а масово з 1989 року — на стрілці селилися окремі родини, і сьогодні на херсонській частині стрілці частка кримськотатарського населення складає до 5% від загального населення.

На початку російсько-української війни та окупації Криму, у березні 2014 року російські війська окупували всю територію стрілки, у тому числі й херсонську. Однак, у грудні 2014 вони відійшли до адмінкордону.

Населені пункти півночі стрілки жили рід загрозою повторної окупації всі ці роки, й у 2022 році це сталося знову.

Економічна частина

Розділення стрілки навпіл у 1955 році було економічно виправдано. Територіально та інфраструктурно населені пункти півночі стрілки були більше пов'язані з Херсонщиною, ніж з АРК. Єдине, що на херсонську частину потрапило одне з двох колишніх кримськотатарських сіл — Чокрак (Стрілкове).

Але з погляду інфраструктури воно у шість разів ближче до районного центру на Херсонщині — Генічеська, аніж до районного центру в АРК — а це Керч. До Генічеська 25 км, до найближчого села на частині стрілки в АРК, Кирим-Елі (Соляне) 60 км, до Керчі — 140 км. Навіть якщо стрілку передати до Феодосійського району, районний центр Кєфє (Феодосія) все одно буде не так близько, як Генічеськ.

Найближчий районний центр АРК це Джанкой, але варіант приєднати північну частину стрілки до Джанкойського району теж так собі. Шлях все одно буде через Генічеськ, якщо звісно не зробити міст через Сиваш — але цього зрозуміло ніхто робити не буде.

Замість висновків

Історично до 1955 року стрілка завжди належала до Криму. І історично її повернення у склад АРК було б справедливим рішенням.

Однак, з погляду інфраструктури — це створить додаткові ускладнення, у першу чергу для місцевих мешканців.

Також важливіша позиція кримських татар — я не бачив, щоб той же Меджліс порушував це питання.

Тому за сукупністю цих причин думаю що все залишиться як є. Єдине, Стрілковому я б повернув історичну назву — Чокрак.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

На сьогодні точна кількість італійців в Україні невідома, однак за переписом 2001 року загалом італійцями себе назвало 420 людей. Орієнтовно італійське походження мають до 500 мешканців Криму, діють дві громадські організації, які об’єднують нащадків італійських сімей, і на жаль, частина з них пішла на співпрацю з окупантами.

Але як італійці з’явилися у Криму?

Передісторія

До передісторії появи італійців у Криму можна віднести давньоримську добу в історії півострова, яка почалася у 63 році до н. е., коли Херсонес та Боспорське царство стали васалами Римської республіки, та закінчилася у IV-V столітті, коли з’явилася Східна Римська імперія, яку ми звемо Візантією.

Однак, давньоримська присутність була здебільшого військова, і попри довготривале існування укріплень по типу Харакса, невідомо, скільки уродженців давньої Італії залишилися у Криму після відходу римських легіонів та флоту. Якась частина точно залишилася і зробила свій внесок у формування тогочасного етнічного розмаїття півострова.

Середньовічні італійські колонії

Наступним етапом, вже у середньовіччя, стала італійська колонізація Криму та всього Причорномор’я.

Спочатку північноіталійські Генуезька та Венеційська республіки, що конкурували між собою, вели торгівлю з Кримом за посередництва Візантії. Однак з середини XII століття, з ослабленням імперії, для генуезьких купців відкрили прохід через протоки Босфор і Дарданелли до Чорного моря.

Все змінилося після облоги та взяття хрестоносцями Константинополя у 1204 році, яке відбулося за активної участі венеційського флоту. Як результат, за угодою з новою Латинською імперією, що побудували хрестоносці, виняткове право торгівлі у Чорному морі здобули венеціанці.

Їхньою головною факторією у Криму стала Солдайя (сучасний Судак). Спочатку в її гавані почали швартуватися кораблі венеційських купців, потім з’явився окремий венеційський квартал із житловими будинками та складами, і, зрештою, у місті з’явилися казарми для венеційських військових.

Венеційська факторія у місті пережила напади сельджуків та монголів, а у 1240 році попала під владу новоствореного Улуса Джучі (він же Золота Орда). Венеційці визнали владу ханів та погодилися сплачувати їхні податки та мита, а за це отримали право вільно торгувати в усіх монгольських володіннях.

Під захистом ханів Сугдея стала важливим елементом Великого шовкового шляху та значним містом. Наприклад, у дядька відомого венеціанця Марка Поло, Маттео Поло, у Сугдеї був власний торговельний будинок. Звісно, місто було багатонаціональним, наприклад, як раз у ці часи у Крим активно переселяються вірмени.

Венеційська монополія у Чорному морі закінчується у 1261 році, коли греки відвойовують Константинополь. У тому ж році імператор відродженої Візантії Михаїл VIII Палеолог передає усі торгові привілеї венеційців генуезцям. Однак, попри всі складнощі, Сугдея залишалася венеційським опорним пунктом, а з 1287 року всім містом керував венеційський консул.

З втратою венеційцями монополії на торгівлю у Чорному морі, у Криму з’являються генуезькі факторії. Вже у 1266 році генуезці отримують від хана Уран-Тимура право заснувати власну колонію на тих самих умовах — сплата податків і мит в обмін на дозвіл вільно торгувати в усіх ханських володіннях. Для першого опорного пункту у Криму генуезці обирають поселення Кафа (сучасна Феодосія) біля руїн давньогрецької Теодосії.

З 1289 року Генуезька республіка вже призначає своїх консулів у Кафу, у 1290-х роках витісняє венеційський флот з Чорного моря, та перетворює Кафу на найбільше місто Криму.

У 1318 році генуезці засновують колонію Воспоро (Черкіо, Керч), у 1357 році захоплюють Чембало (сучасна Балаклава), а у 1365 році Солдаю, витіснивши звідти венеційців. В 1380-му році хан Тохтамиш погодився визнати всі території, що були захоплені генуезцями в Криму і Причорномор’ї територією Генуезької республіки.

Так з'явилося капітанство Ґотія, як називали колонії у Криму, у складі Ґазарії — генуезьких територій у всьому Причорномор'ї. Верховним правителем Ґазарії був дож Генуезької республіки, він призначав консулів Кафи (Феодосії), Чембало (Балаклави), Солдайї (Судака) та Воспоро (Керчі).

Консулу Кафи підпорядковувалися консули Чембало, Солдайї та деякий час консул Воспоро, а також він призначав намісників ще в чотирьох консульствах Капітанства Ґотії, з центрами у Горзоні (Гурзуфі), Партеніті, Ялті, та Лусті (Алушті). Всі ці міста були багатонаціональними: тут жили італійці, тюрки, греки, вірмени, євреї, черкеси.

Після завоювання Константинополя османами та остаточного падіння Візантії у 1453 році, Генуезька республіка поступилася чорноморськими колоніями своєму банку Сан-Джорджо (Святого Георгія). Однак, з втратою прямого зв’язку з метрополією Ґазарія стала втрачати свої позиції, і зрештою у 1475 році була завойована османами на чолі з Ґедик Ахмед-пашою.

Ще варто згадати, що втрата Генуезькою республікою чорноморських колоній у 1475 році повпливала й на відкриття Нового Світу у 1492 році. Так, Христофор Колумб був генуезцем, і почав брати участь в морських торговельних експедиціях як раз у 1470-х роках. А оскільки торговельні шляхи через колишні колонії на Чорному морі були закриті, довелося шукати нові.

І як раз приблизно 1475-1480 роками датуються перші ідеї Колумба з пропозицією плисти до Індії через захід. Результат ми всі знаємо.

Нащадки італійців у модерному Криму

Після османського завоювання генуезької Ґазарії велика частина місцевих італійців покинула колишні колонії. За переказами, османи відправили їх до Константинополя, звідки вони вже могли повернутися до Генуї.

Але значна частина італійців залишилася, а деякі переселилася до Кримського ханства. Разом з іншими етнічними групами вони взяли участь в етногенезі кримських татар, караїмів і кримчаків, і можливо також урумів і румеїв. Наприклад, серед кримчаків зустрічаються імена та прізвища італійського походження, такі як Ломброзо та Анжело.

Ще у XVII столітті є свідчення про так званих френків або френккардашів — тюркомовних католиків з італійськими прізвищами, які казали шо в них є предки генуезці. Цікаво, що навіть у XIX столітті частина родин з італійської громади Криму виводили свій родовід ще з середньовіччя, і називали себе “женовезці” (кримськотатарське cenevez — генуезці). Однак, переважна частина італійців, що залишилися у Криму у 1475 році, асимілювалася серед кримських татар.

Формування сучасної італійської громади

Сучасна ж італійська громада з’явилася у Криму вже після окупації та анексією росією Кримського ханату. У 1820 році у Керч з півдня Італії у пошуках роботи та землі прибули перші поселенці, близько 30 родин.

Нагадаю, що вільні робочі місця та вільна земля у Криму з’явилися після депортації росією християн з Криму у 1778 році та особливо після багаторічних утисків російської владою місцевого населення, що спричинило масову міграцію кримських татар до Османської імперії.

Більша частина італійських поселенців була селянами, рибалками, корабелами, моряками в основному з апулійців з Барі, Бішельє, Мольфетта і Трані, а також генуезців. Виділяють дві хвилі міграції, що відбулися між 1830-ми і 1870-ми роками. Емігранти в пошуках можливостей, італійці оселилися в Криму, інтегруючись у місцеве суспільство та створивши процвітаючу громаду.

У Криму найбільш компактно італійські сім’ї селилися навколо Кєфє (Феодосії) та Керчі, а на материковій частині України в Одесі, Маріуполі, Миколаєві та Бердянську. У 1840 році італійці Керчі побудували католицький костел, який був перебудований у 1883 році й зберігся донині.

На початку XIX століття Керч була важливим центром морської торгівлі з італійськими державами, так, у місті були відкриті консульства королівства Сардинія та королівства Обох Сицилії.

Не варто й забувати про участь військ Сардинського королівства у Кримській війні 1855—1856 років проти російської імперії, після яких на схилі гори Гасфорт залишився італійський військовий цвинтар.

Потік італійських переселенців у Крим продовжувався до самого кінця XIX століття, за переписом населення 1897 року в Керчі та її передмістях мешкало 816 італомовних, а у Кєфє (Феодосії) — 55.

Під час Української революції 1917-1921 частина італійців повернулися на батьківщину за сприяння італійського уряду, який направив кораблі в чорноморські порти для вивозу земляків. Зокрема з Криму до Італії повернулося близько 150 осіб.

На початку 1920-х років більшість італійських громад в Україні припинили своє існування, однак керченська громада збереглася. У місті діяла італійська початкова школа, клуб та бібліотека. На початку 1920-х років совєтська влада перетворює керченський костел на спортзал, і створює “італійський” колгосп “Сакко і Ванцетті” (сучасне селище Єгорове поблизу Керчі), куди також приїжджали комуністи з Італії.

У 1930 році керченська італійська громада налічувала 1300 осіб, а всього у Криму у той час жило від трьох до п’яти тисяч італійців, які становили до 2% всього населення півострова. У 1930-ті італійці, як і інші народи що жили в срср, потрапили під репресії. До 1939 року значна частина спільноти встигла переїхати на батьківщину, і на початок Другої світової війни італійців на півострові налічувалося вже близько тисячі.

Совєтське виселення італійців з Криму

Під час Другої світової війни, після німецької окупації Керчі, на початку 1942 року місто відвоювали совєтські війська. 29 січня вони розпочали депортацію італійців, їм було виділено півтори години на збір. Керченських італійців, до 450 осіб, зокрема 80 членів змішаних сімей, вивезли через Чорне море до Баку, а далі до Казахстану. Більшість дітей та старих людей померли в дорозі від голоду та холоду.

Під час другої хвилі депортації, 8-10 лютого 1942, виселили ще 70 людей, а останні кримські італійці були виселені разом із вірменами, болгарами й греками в червні 1944 року.

Половина депортованих померла, не прибувши до місця призначення в примусових трудових таборах. Ті, хто вижив, були кинуті напризволяще у вкрай небезпечних умовах. Під час правління Хрущова деякі вцілілі змогли повернутися до Криму, але конфісковане майно, включно з землею на цвинтарі, так і не повернули.

Італійські війська у Криму у Другу світову війну

І тут варто згадати, що й у Другу світову італійські війська теж воювали на території України. На материку це були Італійський експедиційний корпус в росії (італ. Corpo di spedizione italiano inRussia), а пізніше Італійська армія в росії (італ. Armata italiana inRussia), а у Криму 4-та флотілія МАС (італ. 4ª Flottiglia MAS).

Абревіатура MAS означала “Mezzi d’Assalto“, тобто штурмові засоби. Це був спеціальний підрозділ Королівських військово-морських сил Італії, що використовував торпедні катери та малі підводні човни для проведення розвідувальних і диверсійних операцій. Він брав участь в облозі Севастополя та інших операціях на морі, і за час своєї діяльності потопив 3 совєтські транспортні кораблі, 3 совєтські підводні човни, а також пошкодив крейсер “Молотов” і есмінець “Харків”.

Повернення до Криму

Лише у 1950-х роках деякі з кримських італійців отримали змогу повернутися до Криму.

У 1992 році вони створили у Керчі громаду “Черкіо”, яка відбудувала католицький костел. 47 осіб на початку 90-х робили запит на повернення італійського громадянства, але лише двоє отримали позитивний результат, оскільки документи про їхнє італійське походження втрачені.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Ханський палац у Бахчисараї називають єдиним свідком палацової культури Кримського ханства. Він дійсно символізує державну владу Ґераїв, проте насправді був лише ядром розгалуженої мережі резиденцій. Але чому з них усіх до нас дійшов тільки Хансарай?

Кримські зодчі будували резиденції за каркасною системою “багдаді” або “химиш”. Поєднання каменю, дерева та саману (цегли-сирця) давало природну вентиляцію та стійкість до землетрусів, проте було вразливим до пожеж. Мережі керамічних труб подавали воду від гірських джерел, живлячи чешме (фонтани) та охолоджуючи повітря в літню спеку. Однак без оновлення черепиці, “татарки”, дощ швидко руйнує саман, а без догляду за водогонами розкішні сади висихали за лічені сезони.

Внаслідок військових вторгнень та свідомого нищення від більшості палаців не залишилося навіть фрагментів стін. До нас дійшли лише мовчазні фундаменти, що опинилися під шарами пізнішої забудови.

Системна втрата спадщини не була випадковістю. Імперські погроми XVIII століття, совєтське стирання топоніміки та сучасні окупаційні “реставрації” мали спільну мету — розірвати зв’язок кримських татар із власною землею.

Археологічні дані та описи дипломатів зберігають пам’ять про ці об’єкти. Вони доводять: Кримське ханство було високоорганізованою державою з мережею стаціонарних центрів, кожен з яких мав унікальне архітектурне обличчя.

Еволюція столиць

Солхат: палац намісників та першого хана

Солхат, зараз Ескі-Кирим (Старий Крим), був центром Кримського юрту у складі Улусу Джучі (Золотої Орди). Подейкують, ще Бату-хан (Батий) так спокусився осілим життям, що у 1253 році наказав збудувати для себе тут палац. Проте Солхат почав активно розбудовуватися як адміністративний центр дещо пізніше, за часів Берке або Менгу-Тимура. Палац став резиденцією намісників, а самі володарі Улусу Джучі рідко затримувалися в Криму.

Письмові джерела, наприклад, описи Ібн Баттути у 1333–1334 роках, згадують про розкішні аудієнції у хана Узбека. Проте точна локалізація палацу залишається предметом дискусій. Археологічні розкопки виявили залишки великої монументальної споруди з внутрішнім двориком, басейном та багатим декором.

Для засновника незалежного Кримського ханства, Хаджі Ґерая, Солхат став першою політичною ареною. Хоча офіційно він став ханом у 1441 році, активну боротьбу за владу Хаджі розпочав ще з 1428 року. Протягом тривалих міжусобиць він неодноразово займав місто, використовуючи місцевий палац як тимчасову ставку та символ свого права на Крим.

Багаторічний досвід боротьби показав: розташування міста на межі степу та гір робило його надто вразливим для зазіхань інших претендентів на владу. Це змусило хана шукати безпечнішого місця. У Солхаті відбулася генеральна репетиція кримської державності. Саме в його стінах відбулася трансформація спадщини Улусу Джучі у фундамент кримськотатарської політичної традиції.

Кирк-Єр: цитадель-резиденція

Утвердження Хаджі I Ґерая в Криму було б неможливим без підтримки місцевої аристократії та впливової Джаніке-ханим — доньки хана Тохтамиша. Вона стала ключовим союзником свого родича, забезпечивши йому легітимність та опору у стратегічно важливій фортеці Кирк-Єр, що пізніше отримала назву Чуфут-Калє. Після смерті Джаніке-ханим у 1437 році Хаджі Ґерай звів над її могилою величний дюрбе (мавзолей) з присвятою великій державниці. Воно й сьогодні є головною архітектурною домінантою міста-фортеці.

Перенесення столиці до Кирк-Єра стало вимушеним стратегічним рішенням. На відміну від відкритого Солхата, ця неприступна фортеця на плато гарантувала безпеку династії в умовах безперервних війн. Палац у Кирк-Єрі мав специфічний характер суворої цитаделі-резиденції, інтегрованої в оборонну систему фортеці. Тут не було розлогих садів чи чешме, натомість комплекс кам’яних споруд слугував ставкою під час міжусобиць.

Важливим кроком у закріпленні незалежності стало карбування власної монети. Почавши випуск грошей у Солхаті під власним іменем, хан юридично зафіксував розрив з Улусом Джучі. Невдовзі Хаджі Ґерай переніс основне виробництво грошей під захист Кирк-Єра. Це остаточно оформило економічний фундамент нової держави.

Про статус резиденції ми знаємо з ярликів одного з наступних ханів, Менглі I Ґерая: місцем видання там часто вказано Кирк-Єр. Від палацових споруд міста залишилися лише підвальні приміщення та фрагменти фундаментів, оскільки після перенесення ханської ставки у долину Салачика будівлі на плато зайняв фортечний гарнізон та караїмська громада. Архітектурна довершеність дюрбе Джаніке-ханим натякає, що й палацові будівлі того часу мали високий рівень художнього виконання, поєднуючи міць фортифікації з престижем ханської влади.

Салачик: Девлєт-Сарай

Наприкінці XV — на початку XVI століття столиця Кримського ханства остаточно спускається з неприступних скель у долину. В ущелині Салачик Менглі I Ґерай заснував Девлєт-Сарай (“державний палац”). Цей комплекс став першою столичною резиденцією нового, відкритого типу, з садами та лазнями.

Кирк-Єр залишався військовою цитаделлю на плато, тоді як Салачик біля його підніжжя став центром адміністративного, духовного та культурного життя. Саме тут у 1500 році звели Зинджирли-медресе — найстаріший заклад вищої освіти України, будівля якого збереглася донині.

Польський дипломат Мартін Броневський у 1578 році описував комплекс як “стародавній дім татарських государів, чудово прикрашений мечетями, гробницями та лазнями”. Османський мандрівник Евлія Челебі у 1660-х роках характеризував Девлєт-Сарай як невелику кам’яну фортецю з чотирма вежами, оточену стінами. Усередині знаходилася мечеть із двома невисокими мінаретами, а поруч — “палац правосуддя”, де хани проводили засідання Дивану.

Єдиним уцілілим свідком величі Девлєт-Сараю є портал Демір-Капи (Demir Qapı — “Залізні ворота”), який нині вбудований у структуру Ханського палацу в Бахчисараї, але первинно прикрашав вхід до старої резиденції в Салачику. Датований 1503 роком (909 роком Гіджри), він є унікальним прикладом культурного синтезу, де на одному камені органічно співіснують італійський Ренесанс та місцевий орнаменталізм. За створення порталу відповідав італійський архітектор Алоїзіо (відомий у джерелах як Алевіз Новий), який потрапив до Криму внаслідок дипломатичної колізії під час правління хана Менґлі Ґерая.

На думку історика Олекси Гайворонського, саме участь італійського зодчого пояснює загадку гравюри 1687 року з німецького видання, підписаної як “Татарська резиденція”. Будівля на ній разюче нагадує венеційські палаццо XV століття, зокрема Палац дожів, і має чотири портали, ідентичні Демір-Капи. Гайворонський вважав це зображення єдиним свідченням вигляду Девлєт-Сараю.

Окрім порталу, від комплексу вціліло лише духовне ядро: дюрбе Хаджі та Менглі I Ґераїв, будівля Зинджирли-медресе та розкопані фундаменти ханських лазень. Салачик був першим повноцінним культурно-освітнім центром незалежної держави.

Бахчисарай: Хансарай, уцілілий символ ханату

Тісна ущелина Салачика з часом стала замалою для амбіцій династії Ґераїв, що прагнули втілити ідеал райського саду на землі. У 1532 році Сахіб I Ґерай засновує нову резиденцію — Бахчисарай (“палац у саду”), що дала назву новій столиці Кримського ханства.

Бахчисарайський палац часто сприймають як цілісну пам’ятку, що дійшла до нас крізь століття, проте це хибне враження. Сьогоднішній Хансарай — це лише частина колись грандіозного комплексу, який неодноразово ставав жертвою російської політики “випаленої землі”.

Найбільша трагедія палацу сталася у 1736 році, коли російські війська під командуванням Буркгарда-Крістофа Мініха захопили Бахчисарай. Тоді згоріли більша частина оригінальних інтер’єрів, неоціненна ханська бібліотека та державні архіви. Це створило величезну лакуну в документальній історії Криму та всього півдня України.

Основою збереженого ансамблю стали реконструкції Селямета II та Кирима Ґерая. Останній залучив найкращих майстрів (зокрема видатного живописця Омера), щоб повернути столиці її велич.

Після анексії 1783 року Хансарай зазнав не менш руйнівних “реставрацій”. Приміщення перебудовували до приїзду російських царів, безжально знищуючи автентичні архітектурні елементи, розписи та планування.

Навіть сьогодні палац перебуває під загрозою. Сучасні окупаційні “ремонтні роботи” призводять до втрати оригінальних покрівель та пошкодження конструкцій. Заміна автентичних дубових балок Хансараю на сучасний бетонний армопояс — це продовження імперської політики заміщення оригіналу муляжем. Це є злочином проти культурної спадщини згідно з конвенціями ЮНЕСКО.

Хансарай — це не просто збережений палац, а пам’ятка, яка постійно бореться за своє існування, нагадуючи нам про десятки інших резиденцій, яким пощастило значно менше.

Резиденції вищих посадовців

Акмєсджит: Калга-Сарай

Окреме державне значення в ієрархії Кримського ханства мав палацовий комплекс у Акмєсджиті (Сімферополі). Це була резиденція калга-султана — другої особи в державі, спадкоємця престолу та головнокомандувача. Калга-Сарай (або Салгир-Сарай) був повноцінним адміністративним центром, що керував центральною частиною півострова.

Заснований наприкінці XV — на початку XVI століття, палац розташовувався на березі річки Салгир у районі Султан-Базар. Комплекс вражав масштабами: за переказами, він налічував близько 370 споруд, зокрема сам палац із кьорюнюш-хане (залами для засідань Дивану), мечеть Менглі I Ґерая, лазні, кухні та казарми для секбанів (гвардії). Для порівняння, у всьому Акмєсджиті на той час було близько 1800 споруд. Фактично, це було місто в місті.

Московські посли Тяпкін та Зотов у 1681 році описували розкіш калги Тохтамиша Ґерая, який сидів на оксамитовому килимі, спершись на золоті подушки, а стіни були оздоблені золотим гаптуванням. Французький мандрівник де ла Мотре у 1711 році зазначав, що ставка була надзвичайно зручною, а вздовж її стін протікав чистий струмок.

У 1736 році російські війська під керівництвом Мініха цілеспрямовано спалили Акмєсджит разом із резиденцією. Для цього спеціально виділили загін генералів Ізмайлова та Бірона. Після короткого періоду відновлення палац остаточно знищила російська адміністрація після анексії 1783 року.

Підхід імперців до пам’ятки був цинічним: у 1832 році на руїнах палацу звели пивоварний завод Вайсборда. Сьогодні територія колишньої резиденції в районі вулиці Воровського перебуває під загрозою остаточного зникнення. Археологічні розвідки 2017 року підтвердили: під землею збереглися фундаменти XVII століття, кераміка та монети, проте ділянку й досі намагаються забудувати. Боротьба істориків за Калга-Сарай — це боротьба за збереження одного з головних політичних вузлів кримськотатарської державності, який свідомо перетворили на промислову зону, щоб стерти пам’ять про нього.

Резиденції нуреддінів

У кримській державній ієрархії за калга-султаном слідував другий спадкоємець — нуреддін-султан, зазвичай брат хана. На відміну від калги, який мав власний центр, нуреддін не мав постійно закріпленої за посадою територіальної ставки. Його малий двір був мобільним: нуреддін проживав або у кварталах Бахчисарая під час засідань Дивану, або в одному із заміських ханських палаців.

Роль нуреддіна була ключовою у судовому та поліційному управлінні, що робило його резиденцію, де б вона не була, важливим юридичним центром ханства. Це підкреслювало його роль як найближчого помічника хана, що завжди перебував у зоні його безпосереднього впливу.

Оскільки нуреддіни часто обирали своїми основними ставками Улакли-Сарай та Алма-Сарай, саме ці палаци в документах нерідко асоціюються з їхньою діяльністю.

Ор-Капи: резиденція Ор-бея

Не всі резиденції мали садовий характер. Окреме місце в системі державного управління посідала ставка Ор-бея поблизу фортеці Фєрах-Кєрмєн у місті Ор-Капи (Перекоп). До його обов’язків входив контроль за збереженням кордонів держави та постійний нагляд над васальними ордами ханства, що кочували поза Кримським півостровом. Це була стратегічна посада, яку зазвичай обіймали старші представники роду Ґераїв, що мали досвід управління ногайськими ордами.

Як стратегічний вузол на в’їзді до Криму, Ор-Капи був ключовою дипломатичною та митною брамою держави. Резиденція Ор-бея була місцем, де іноземні посли проходили першу офіційну аудієнцію перед подорожжю вглиб півострова. Посли часто чекали тут тижнями дозволу на в’їзд, що робило ставку Ор-бея місцем психологічного тиску на іноземних дипломатів та символом непохитності кордонів ханату.

Палаци бейських родів

Державний устрій Кримського ханства мав виразний аристократичний характер. Влада хана обмежувалася інтересами наймогутніших родів — карачи-беїв. П’ять великих родин: Ширін, Барин, Аргин, Кипчак та пізніше Мансур, володіли власними бейликами (автономними володіннями), мали свої війська, суди та адміністративні резиденції. Палаци беїв були альтернативними центрами сили, де ухвалювалися доленосні для держави рішення.

Найвпливовішим родом були Ширіни, чия головна резиденція знаходилася неподалік Карасувбазара, в селі Катирша-Сарай (Лічебне). Ймовірно, ця назва походить від імені Катир-шаха — представника роду Ширін. За переказами, саме тут наприкінці березня 1777 року зупинявся Шахін Ґерай, який на той час мав титул калга-султана, торуючи свій шлях до ханського престолу.

За описами мандрівників, зокрема Петера-Симона Палласа, ставка нагадувала “малий Бахчисарай”: це був комплекс кам’яних будівель з внутрішніми двориками, чешме та мечеттю. Після анексії 1783 року палац планомірно знищила російська адміністрація, оскільки Ширіни залишалися найбільш небезпечним осередком потенційного опору імперії.

Інші родові центри також були тісно інтегровані в систему поселень. Навколо ставки бея формувався культурний осередок: медресе, бібліотеки та чешме, що служили всій громаді. Їхня доля була схожою на долю Калга-Сараю: матеріали розібраних резиденцій ставали ресурсом для зведення імперської інфраструктури. Сьогодні на місці колись пишних палаців часто залишилися лише фрагменти фундаментів, які потребують ґрунтовних археологічних досліджень.

Заміські палаци ханів

Улакли-Сарай

Палацовий комплекс у селі Улакли (Глибокий Яр), розташований менш за годину їзди верхи від Салачика, є однією з найстаріших заміських резиденцій. Улакли-Сарай виник ще на світанку незалежності ханства. Історичні хроніки XVI століття вказують на нього як на допоміжний палац для Девлєт-Сараю.

Саме тут Сахіб I Ґерай на початку свого правління наказав оновити мечеть (закладену ще його дідом Хаджі Ґераєм) та збудувати медресе. За легендою, побачивши красу долини Улакли, яка є мініатюрною копією Бахчисарайської долини, хан надихнувся на створення “райського палацу посеред саду” — нового Бахчисарая.

Улакли-Сарай тривалий час слугував резиденцією для жіночої частини ханської родини (дружин та дочок). Це забезпечувало приватність та безпеку в період, коли основні палаци були перевантажені офіційними функціями.

Хоча сам сарай не зберігся, мечеть та медресе проіснували аж до XX століття. В середині 1920-х років Бахчисарайський музей навіть хотів взяти їх під охорону як пам’ятки історії. Будівлі були невеликими, ймовірно, так само скромним за масштабами був і тутешній палац. Медресе за плануванням нагадувала славнозвісне Зинджирли-медресе, що підтверджує єдиний стиль ранньокримської архітектури.

Після розквіту Бахчисарая комплекс поступово втратив значення “сімейної дачі”, поступившись цією роллю Салачику. Сьогодні він залишається фантомним об’єктом: на околицях села можна побачити лише залишки давнього чешме та сліди печерних споруд. Улакли-Сарай чекає на ґрунтовні археологічні дослідження, що можуть пролити світло на зародження унікального кримськотатарського палацового стилю.

Ашлама-Сарай

Якщо Бахчисарай був серцем держави, то Ашлама-Сарай слугував її душею. Цей літній палац розташовувався в однойменній долині біля північних обривів Кирк-Єра. Назва походить від кримськотатарського aşlama (“саджанець”), що підкреслювало головну особливість резиденції — її нерозривний зв’язок із фруктовими садами.

Евлія Челебі писав, що кожен, хто потрапляє сюди, думає, ніби опинився у вічному раю. Сарай не був єдиною монолітною будівлею: це був ансамбль із позолочених павільйонів, розмальованих альтанок та відкритих терас, інтегрованих у ландшафт. По всій території були розташовані басейни та чешме, що живилися водами гірської річки.

Останню масштабну реконструкцію палацу провів у 1764 році хан Кирим Ґерай. Він намагався надати йому рис кримського рококо, використовуючи найкращих майстрів свого часу. Але після анексії 1783 року доля Ашлама-Сараю була вирішена.

Замість того щоб зберегти унікальну пам’ятку, російська адміністрація перед візитом цариці єкатєріни II наказала розібрати палац. Каміння, різьблені балки та плити вивезли для будівництва “шляхового палацу” цариці в Акмєсджиті (Сімферополі), що було частиною масштабної містифікації, відомої як “потьомкінські села”.

Про втрачений рай сьогодні нагадує лише назва річки Чурук-Сув. Після нищення палацових садів та появи численних шкіряних майстерень чисті води долини Ашлама перетворилися на Çürük Suv — “гнилу воду”, назавжди зафіксувавши трагедію занепаду в місцевій топоніміці.

Алма-Сарай

Алма-Сарай, що розташовувався поблизу яблуневих садів та виноградників Алмінської долини в сучасному селі Хан-Елі (Новопавлівка), був повноцінною державною резиденцією, де ухвалювалися міжнародні рішення. Шведський історик Тунманн у 1777 році писав про нього як про невелике містечко з ханським житлом.

Тут же розташовувався “посольський стан”, де іноземні дипломати очікували на аудієнцію, що робило Алма-Сарай ключовим пунктом кримської дипломатії. Найближчі луки мали назву Хан-Тогай. Навесні вони заливалися водами Алми, тому влітку буяли пишною травою, стаючи ідеальним пасовищем для ханських коней.

Палацовий комплекс поділявся на два двори: зовнішній (для гостей та охорони) та внутрішній (приватний). В Алма-Сараї не було бахчисарайської пишності. На головному внутрішньому дворі стояла кам’яна будівля з кьорюнюш-хане. Посли описують одну з аудієнцій: хан Мурад Ґерай приймав їх, сидячи на червоному оксамитовому килимі, спираючись на золоті подушки. Стіни зали не були, як завжди, завішені килимами, і лише поруч з ханом на цвяху висіли його шабля, сагайдак і кресало.

Алма-Сарай часто ставав резиденцією нуреддін-султана. Евлія Челебі описував місцеві сади, порівнюючи їх із легендарною Ашламою, та згадував про ремонтні роботи, що перетворили старий палац (відомий ще з 1530-х років) на справжню перлину.

Життя Алма-Сараю виявилося довшим за існування багатьох інших малих палаців. У середині XIX століття історик Петер Кеппен, шукаючи сліди ханської резиденції, дійшов висновку, що сарай розташовувався біля Хан-Елі, а побачений ним будинок з химерною стелею є одним із ханських жител. На жаль, ця оселя не збереглася до нашого часу, залишивши по собі лише малюнки та спогади про колишню велич Алмінської долини. Сьогодні про існування тут палацу нагадують виключно ханські папери, місцем видання яких значиться Алма-Сарай.

Сюйрєн-Сарай

У мальовничій долині річки Бєльбєк, неподалік села Буюк-Сюйрєн (Танкове), розташовувався один із найвишуканіших малих палаців — Сюйрєн-Сарай. На відміну від суворого та функціонального Алма-Сараю, ця резиденція славилася своєю художньою довершеністю та багатством оздоблення.

Палац був оточений садом з численними альтанками, де солов’їний спів зливався з шумом вод Бєльбєку. У XVI столітті він був офіційним місцем перебування черкеських князів — впливових родичів ханського дому, які прибували до Криму з Кавказу.

Евлія Челебі, описуючи сарай, не шкодував епітетів: “Великий палац Мухаммед Ґерай-хана подібний до палацу Хавернаку, позолочені покої, кожен з яких схожий на розмальовані храми китайських ідолопоклонників.” Останнє порівняння є особливо цінним: воно вказує на те, що інтер’єри резиденції були оздоблені пишною позолотою по червоному лаку та багатою різьбою.

Сьогодні Сюйрєн-Сарай залишається втраченою перлиною. Його точне розташування не встановлене, а єдиними свідками його існування є захоплені рядки мандрівників та короткі згадки у придворних хроніках.

Толє-Сарай та Качи-Сарай

У долині річки Кача заміські резиденції мали сезонний характер. Це було продовженням кочової традиції літніх пасовищ, трансформованої в осілу палацову культуру. У письмових джерелах XVII–XVIII століть фігурують назви Толє-Сарай та Качи-Сарай. Історик Олекса Гайворонський вважав ці назви синонімами або частинами єдиного комплексу.

Найбільш локалізованою вважається резиденція в селі Толє (Дачне). За свідченнями краєзнавця XIX століття Василя Кондаракі, сарай тут був облаштований у 1654 році за наказом хана Мехмеда IV Ґерая. Хоча наземні споруди не збереглися, археологічні розвідки 1998 та 2013 років виявили на околицях села залишки монументального комплексу. Фрагменти фігурної цегли, кахельної плитки та глазурованого посуду підтверджують, що тут розташовувалося багате ханське житло.

Посольські звіти та описи мандрівників згадують про “ханські баштани” (сади) на берегах Качі, де правителі проводили час у колі синів та беїв. В одному з документів вказано точну локацію — “бахча Шуря на річці Кача”, що відсилає до села Шурі (Кудріне). Описи палацових будівель свідчать про наявність типової для Ґераїв інфраструктури, де державні аудієнції відбувалися в атмосфері приватного відпочинку.

Знищення цих об’єктів після 1783 року було настільки тотальним, що сьогодні лише розсипи кераміки серед полів та поодинокі згадки в хроніках нагадують про існування колись квітучих політичних центрів у Качинській долині.

Також хан та його спадкоємці володіли меншими мисливськими будиночками та тимчасовими стоянками. Але вони не мали статусу сараю як центру влади, де можновладці не лише відпочивали, а й видавали документи та приймали делегації.

Альтернативні центри ханської влади

Кєзлєв: спроба перенесення столиці

Наприкінці XVI століття портове Ґьозлєвє, або Кєзлєв (Євпаторія), стало найбагатшим містом Кримського ханства. Його політичну вагу підкреслювала мечеть Хан-Джамі, закладена у 1552 році Девлєт I Ґераєм, який бачив місто “кримським Стамбулом”. Саме тут хани заявляли підданим право на престол. До Другої світової війни в мечеті зберігався акт про престолонаступництво з печатками вісімнадцяти Ґераїв.

У перші роки свого правління хан Гази II Ґерай відкрив тут новий дарабхане (монетний двір). Срібні акче 1588 року, викарбувані тут, містять напис hanlıq (ханство), що, на думку нумізмата Отто Ретовського, свідчило про фактично столичний статус міста.

Гази II Ґерай, хан-поет і реформатор, планував остаточно перенести столицю до Кєзлєва задля контролю над морською торгівлею. Проте традиціоналізм кримської аристократії та бюрократична вкоріненість апарату в Бахчисарайській долині завадили переїзду. Півстоліття Кєзлєв виконував функції ханської резиденції та емісійного центру. Хани не зводили тут закритих палаців, використовуючи наявні представницькі будівлі.

Лише у 1644 році хан Мехмед IV Ґерай повернув карбування монет до Бахчисарая або Кирк-Єра, що вважався надійнішим місцем для зберігання державної скарбниці. Попри це, Кєзлєв зберіг статус головної морської брами ханства, а палацові споруди міста залишалися місцем аудієнції іноземних послів та купців.

Карасувбазар: столиця воєнного часу

У 1736 році, коли пожежі російської навали Мініха спопелили Бахчисарай та Акмєсджит, центром спротиву та тимчасовою столицею Кримського ханства став Карасувбазар (Білогірськ). Сюди, під захист наймогутнішого роду Ширін, переніс свою ставку Фєтіх II Ґерай.

Резиденція хана розташовувалася в самому центрі міста, поблизу сучасної площі Червоного Жовтня. Під час війни та хаосу державна ієрархія набула рис уряду у вигнанні. Калга-султан та нуреддін-султан не мали в місті власних палаців, вони розміщувалися у пристосованих будівлях або в будинках беїв.

Цей тимчасовий центр сили проіснував недовго. Вже у 1737 році російська армія знову вдерлася на півострів, піддавши Карасувбазар жорстокому розграбуванню та пожежам, після чого хан повернувся до Бахчисарая.

Залишки палацу хана, які ще можна було дослідити чи відновити, остаточно знесли у 1970-х роках. У 1976 році на місці, де колись ухвалювалися воєнні плани порятунку держави, звели станцію швидкої допомоги, яка функціонує там і донині.

Кеушень: літня резиденція

Кримське ханство не обмежувалося лише півостровом — його територія простягалася далеко в степи материка. Одним з центрів континентальної частини держави було місто Кеушень (Каушани) в сучасній Молдові — столиця Буджацького сераскерліку.

Спочатку воно виконувало роль воєнного штабу для нагляду за ногайськими ордами Буджака та взаємодії з Молдовським князівством. Однак у середині XVIII століття, за часів хана-реформатора Кирима Ґерая, місто набуло статусу повноцінної літньої столиці. У 1761 році тут звели великий палацовий комплекс, що включав позолочені ханські покої, мечеть, лазні та державні установи, архітектурно наслідуючи Хансарай. Прихильність Кирима Ґерая до Буджака пояснюється його досвідом управління цим регіоном у статусі сераскера за одного з попередніх ханів.

Кирим Ґерай сприяв розвитку багатоконфесійного міста: поруч із палацом функціонували синагога та православна Церква Успіння Пресвятої Богородиці. Це не було винятком, хани часто виступали меценатами або гарантами прав християнських громад. Ця церква збереглася донині як унікальне свідчення епохи. Її інтер’єри оздоблені витонченим розписом — справжньою вершиною тогочасного культурного синтезу.

Проєкт другої столиці проіснував недовго. Після смерті Кирима Ґерая у 1769 році в Буджаку спалахнуло потужне повстання ногайців, які вбачали в розбудові Кеушеня спробу ханів обмежити їхню кочову свободу. Палацовий комплекс спалили, а наступні правителі, виснажені війнами з російською імперією, не мали ресурсів для його відновлення. Сьогодні від “континентального сараю” залишилися лише фрагменти фундаментів та церква, яка дивом уціліла як нагадування про ханські часи.

Кєфє: нереалізована столиця

Останній кримський хан Шахін Ґерай прагнув здійснити радикальну трансформацію держави, символом якої мало стати перенесення столиці з традиційного Бахчисарая до портового Кєфє (Феодосії). Цей крок означав прагнення сприяти розвитку міжнародних контактів ханства.

До 1774 року Кєфє був центром османського еялету (провінції). Після укладення Кючук-Кайнарджійського миру, який поклав край залежності ханства від Османської імперії, попередній хан Сахіб II Ґерай видав указ про включення Кєфєнського еялету до складу кримської держави.

Вибір Шахін Ґераєм щойно приєднаного міста для столиці був символом нового Криму. У 1777 році хан започаткував будівництво масштабної резиденції в урочищі Ташлик, неподалік від стін Кєфє. Замість закритого “палацу-саду” зводився комплекс, що відповідав вимогам регулярної архітектури XVIII століття.

Поруч із резиденцією розгорнули роботу нового дарабхане з європейським обладнанням для гвинтового карбування монет. Шахін Ґерай одночасно провів радикальні реформи, зокрема адміністративну. Новий сарай у Кєфє мав стати штабом регулярної армії, міністерств, та втіленням модернізаційних прагнень хана. Це був відхід від родового управління беїв до централізованого державного апарату.

Проте реформи сприймалися частиною кримськотатарського суспільства як чужорідні запозичення та відхід від ісламських традицій, що призвело до внутрішнього розколу, яким скористалася росія. Плани Шахін Ґерая перекреслила російська анексія ханства 1783 року. Після захоплення півострова палац у Кєфє перетворили на казарми, а згодом розібрали на камінь.

Зникнення ставки в Кєфє стало крапкою в історії державних резиденцій ханства. Якщо Бахчисарай зберігся як “трофейна екзотика”, то палац в Кєфє знищили саме тому, що він уособлював потенціал незалежного та оновленого Криму, який не вписувався в імперський міт про дике поле.

Висновки

Ханський палац у Бахчисараї є історичним винятком. Він залишився єдиним цілісним зразком палацової архітектури Кримського ханства лише тому, що інші центри влади цілеспрямовано знищили. Насправді державне управління Криму функціонувало через складну, логічно побудовану мережу резиденцій, кожна з яких мала унікальне адміністративне та символічне призначення.

Ця система еволюціонувала від суворих гірських цитаделей (Кирк-Єр) до розкішних “палаців-садів” у долинах (Ашлама-Сарай, Сюйрєн-Сарай). Вона включала духовні та освітні центри (Девлєт-Сарай), потужний вузол управління другої особи в ієрархії (Калга-Сарай) та стратегічні материкові форпости (Кеушень).

Масове зникнення цих пам’яток у XVIII–XIX століттях не було випадковим наслідком бойових дій, це була свідома стратегія російської імперії зі стирання політичної пам’яті. Перетворення палаців на казарми чи стайні мало візуально стерти матеріальні свідчення історії Криму. Імперія прагнула створити ілюзію пустелі, яку вона нібито “облагородила” своєю появою.

Кожен знищений об’єкт став вирваною сторінкою з історії кримськотатарської державності, яку сьогодні доводиться відновлювати за фрагментами кераміки та рядками старих манускриптів. Втрата фізичних споруд робить критично важливими збережені писемні джерела, сучасні археологічні та краєзнавчі дослідження.

Боротьба за автентичність Хансараю та збереження залишків Калга-Сараю — це боротьба за право Криму на власну історичну суб’єктність. Захист та дослідження втрачених центрів влади є нагальним обов’язком, адже без розуміння всієї мережі резиденцій неможливо осягнути справжній масштаб та рівень державного розвитку Кримського ханства.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Словник

• Акче, акча (aqça) — срібна монета, від aq — “білий”.

• Багдаді, химиш (bağdadi, hımış) — каркасна система будівництва, де дерев’яні стійки заповнювалися саманом або дрібним камінням на глиняному розчині.

• Бахча, сучасне багча (bahça, bağça) — “сад”, у контексті резиденцій — ретельно спланований культурний ландшафт із системою зрошення, альтанками та квітниками. Сад був первинним елементом, навколо якого гуртувалися будівлі палацу.

• Бей (bey) — спадковий титул голови впливового кримськотатарського роду, правителя бейлика (феодального володіння), що мав широкі адміністративні, судові та військові повноваження у своїх землях.

• Дарабхане (darbhane) — монетний двір, від darb — “удар”, “карбування”.

• Диван (divan) — державна рада, найвищий орган виконавчої та судової влади. Засідання Дивану відбувалися в кьорюнюш-хане.

• Дюрбе (dürbe) — монументальна меморіальна споруда, мавзолей. Дюрбе часто входили до складу палацових комплексів (як у Салачику чи Бахчисараї), підкреслюючи спадковість влади.

• Калга (qalğa) — друга особа в державі, перший заступник хана та офіційний спадкоємець престолу. Його титул за однією з версій походить від слова “qalğan” (той, що залишився).

• Карачи, карачи-бей (qaraçı bey) — вищий титул голови одного з чотирьох (пізніше п’яти) наймогутніших родів Кримського ханства, які мали право затверджувати кандидатуру хана на престол.

• Кьорюнюш-хане (körünüş hane) — зала для офіційних аудієнцій у палаці. Körünüş буквально означає “вигляд” або “поява”, тобто місце, де хан з’являвся перед підданими.

• Медресе (medrese) — середня й вища школа в ісламському світі.

• Ор-бей (Or bey) — четверта за рангом особа в державі, титул правителя міста Ор-Капи (Перекоп) та прилеглих земель.

• Нуреддін (nureddin) — третя за рангом особа в державі, другий спадкоємець хана. Титул запроваджений Мехмедом II Ґераєм у XVI столітті.

• Саман (saman) — “полова”, у контексті будівництва цегла-сирець із суміші глини, соломи та піску.

• Сарай (saray) — “палац”, “будинок”, “двір”, у контексті ханства не просто житло, а державна резиденція, офіційне місце перебування правителя, де видавалися укази (ярлики) та приймалися іноземні делегації. Статус “сараю” виокремлював столицю або адміністративний вузол серед звичайних маєтків.

• Секбан (sekban) — професійний піший гвардієць ханів з вогнепальною зброєю. Секбани становили основу регулярних частин, які охороняли резиденції.

• Сераскер (serasker) — головнокомандувач або військовий намісник у віддалених регіонах (наприклад, у Буджаку чи на Кубані). Зазвичай цю посаду обіймали султани з роду Ґераїв, що мали свої палаци-ставки (як у Кеушені).

• Сераскерлік, сераскеріат (seraskerlik) — військово-адміністративна одиниця на материкових землях ханства, очолювана сераскером.

• Султан (sultan) — титул чоловічих представників династії Ґераїв. Додавався до титулів калги та нуреддіна для підкреслення їхньої приналежності до ханського роду.

• Тарак-тамга (taraq tamğa) — родовий знак династії Ґераїв, що став гербом кримських татар.

• Хане (hane) — “кімната”, в контексті резиденцій — будинок, павільйон або корпус.

• Хан-Тогай (Han Toğay) — “Ханська лука”, заповідні пасовища або заплавні сади, що належали безпосередньо ханському домену.

• Харем (harem) — приватна частина палацу, закрита для сторонніх, де мешкала жіноча частина родини правителя. У кримській архітектурі це був окремий корпус або ансамбль павільйонів із власним закритим садом.

• Чешме (çeşme) — пристінний або окремий фонтан-джерело. У кримськотатарській культурі чешме мали сакральне та практичне значення, й були центром будь-якого палацового саду чи дворика.

• Ярлик (yarlıq) — ханська грамота або письмовий указ.

Сьогодні, 20 лютого, Україна вшановує пам’ять Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя за свободу та європейське майбутнє країни. Та водночас цей день має ще одне трагічне значення в новітній історії України — саме 20 лютого 2014 року розпочалася російська військова агресія проти України та окупація Кримського півострова.

Саме цього дня, у розпал кривавих подій на Майдані, українська розвідка зафіксувала перші факти перетину державного кордону України збройними силами російської федерації. Через Керченську протоку почали прибувати військові підрозділи, а в Криму з’явилися вантажівки без номерних знаків та так звані “зелені чоловічки” — російські військові без розпізнавальних знаків.

Формальне підтвердження того, що 20 лютого є початком окупації, з’явилося навіть у самій росії: на медалі “За повернення Криму”, яку Кремль вручав своїм військовим, чітко зазначена дата початку операції — 20 лютого 2014 року.

Прагнення росії здобути контроль над Україною і Кримом зокрема було відчутне давно. Російські підрозділи регулярно проводили “навчання” в Криму, займались розвідкою, дестабілізували ситуацію. Недарма один з перших російсько-українських конфліктів часів Незалежності відбувся біля острова Тузла, що в Керченській протоці.

Окупації Криму передували масштабні російські військові навчання “Захід-2013”, після яких частина підрозділів так і не повернулася до місць постійної дислокації. Їх сценарій: “на території сусідньої держави безлад, намагаються захопити владу, створюються незаконні збройні формування. Росія і Білорусь як країни-сусіди заходять і наводять порядок”. Наприкінці 2013 року біля кордонів України було розміщено близько 37 тисяч військовослужбовців рф, готових до подальшого використання у військовій операції.

На той момент увага українського суспільства та міжнародної спільноти була зосереджена на протестах Євромайдану. 18–20 лютого в Києві тривали найкривавіші події Революції Гідності, коли силовики розстріляли понад 100 протестувальників. Водночас Кремль розпочав активну фазу підготовки до окупації Криму.

20 лютого 2014 з Козачої бухти Севастополя, де базувалася 810-та бригада морської піхоти Чорноморського флоту росії, на виїзд з Севастополя вийшла колона бронетехніки. Це пояснили тим, що чф рф в Криму переводить свої частини на посилений режим охорони через складну політичну ситуацію в Україні.

Після втечі Віктора Януковича 21 лютого 2014 року російські військові почали захоплення стратегічних об’єктів у Криму. 23 лютого рф фактично окупувала Севастополь: було проголошено так званого “народного мера” та створені “загони самооборони”. 24 лютого російські бронетранспортери перекрили в’їзди до міста, а до узбережжя Криму вирушила “олімпійська ескадра” Чорноморського флоту рф із підрозділами спецпризначення.

В ніч на 27 лютого 2014 року, після того, як 26 лютого 2014 року близько 15 тисяч активістів вийшли під стіни Верховної Ради Автономної Республіки Крим, щоб підтримати територіальну цілісність України, російські спецпризначенці захопили будівлі Верховної Ради та Ради міністрів АР Крим. Того ж дня окупанти почали блокаду українських військових частин та аеропортів, а вже 16 березня провели незаконний референдум про “приєднання” Криму до росії. Його результати не визнала жодна демократична країна світу.

Через окупацію Криму понад сотні тисяч українців змушені були покинути свої домівки. Корінний народ півострова — кримські татари — зазнав масових репресій: лідерів Меджлісу вислали з Криму, десятки активістів ув’язнили, а сотні кримців стали жертвами політичного переслідування.

Окупація Криму стала точкою неповернення у відносинах між Україною та росією, перетворившись на початок повномасштабної війни, що триває й донині. росія досі незаконно утримує півострів, і Україна продовжує боротися за його деокупацію всіма можливими способами.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Чотири з них, про Акмєсджит та Ак’яр, я вже публікував, а це публікація з наступними двома, про Кєрич. Ще раз подякую за них авторці.

Кєрич (Керч). Церква Іоана Предтечі

Перша писемна згадка церкви датується 1334 роком. Проте, науковці датують закладення церкви VIII століттям, що робить її однією з найстаріших церков України. Її найстаршими частинами є вівтарна частина та східний фасад.

Після захоплення міста російськими військами у 1771, та анексії міста у 1774 році, церква була захоплена РПЦ. Звідтоді не один раз перебудовувалася. Зокрема, північний притвор та дзвіницю у стилі класицизму спроєктував Амбарцум Карапетов наприкінці XIX століття.

Кєрич (Керч). Єні-Кале

Османська фортеця модерного часу, кримськотатарською yeñi (діалектне, літературне yañı) — нова, qale — фортеця. У 1696 році московські війська захопили фортецю Азак, зараз російське місто Азов, і тому у 1699 році османи почали будувати Єні-Кале, “нову фортецю”.

Зведенням фортеці керував італієць-мусульманин Голоппо, а в будівництві допомагали французькі інженери. У 1703-1706 роках зведення було завершено, і фортеця стала головним штабом османської оборони Причорномор’я. Її гарнізон становив близько 800 османських і 300 кримськотатарських воїнів.

У 1771 році Єні-Кале була захоплена російськими військами, і з часом втратила військове значення. Селище навколо фортеці перетворилося на місто-супутник Керчі, і як окреме місто входило у Керч-Єнікальське градоначальництво. У 1948 році Єні-Кале перейменовано на Сіпягине, а у 1960-х роках увійшло до складу міста Керч.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі.

Якщо хочете пришвидшити створення нових малюнків, можете підтримати загальний проєкт репрезентації Криму копійчиною на donatello.

Часто можна побачити, що історія Феодосії становить 25 століть, чи що місту 2500 років. Або як у тому анекдоті: 2553 з половиною років. Звідки така точність? Ну, 2500 святкували у червні 1971 року, значить зараз 2553 з половиною.

Але чи правда, що Феодосія як місто була заснована саме під цією назвою? Чи все ж рахувати заснування сучасного міста аж від колонії давніх греків буде перебільшенням? І коли з’явилася назва Каффа-Кєфє?

Спробуємо розібратися, з якого часу можна відраховувати час заснування міста, та яка назва для нього є більш історичною.

Антична Теодосія

Теодосія/Феодосія (Θεοδοσία, “Богом дана”) — це назва історичної давньогрецької колонії, яка скоріш за все розташовувалася в межах сучасної Феодосії. За наявними джерелами, вона переставала існувати десь о IV столітті, після великого переселення народів. Місто грабували сармати, готи, гуни, після останніх Теодосія й занепала остаточно.

Її ймовірне розташування було визначено лише наприкінці ХІХ століття: до цього античну Теодосію розміщували в різних точках східного узбережжя Криму: від гори Опук до села Ашаги-Отуз (зараз Курортне).

У 1894 році російська адміністрація зруйнувала північний схил Карантинного пагорба в Кєфє (Феодосії), земля якого знадобилася для молу морського порту. Під час цих робіт було видобуто багато пам’яток, які датували від VI століття до нашої ери до перших століть нашої ери. Звідтоді вважається, що знайдене городище і є античною Теодосією, хоча неспростовних доказів цьому так і не було знайдено.

Проте, відсутність археологічних знахідок пізніших епох у цьому місці підтверджує зникнення Теодосії у IV столітті. Це також підтверджується тим, що у Боспорському царстві зникає посада намісника Теодосії, хоча само царство це продовжувало існувати до VI століття. Також є свідчення монаха Єпіфанія, який побував у Криму у IX столітті:

Зараз руїни античного городища, ймовірно Теодосії, знаходяться здебільшого під водою. Також відомо, що у середньовіччі поряд з ними існувало аланське поселення Ардабда, назву якого перекладають як “Семибожне”. Від нього залишилися окремі археологічні знахідки, що належать до IX-X століть.

Каффа-Кафа-Кєфє

У 1266 році генуезці отримують від хана Уран-Тимура право заснувати власну колонію у Криму. У тому ж році (за іншими даними у 1275) вони заснували Каффу, яка стала їх першим опорним пунктом на півострові. За їхніми свідченнями на той час від античного міста, ймовірної Теодосії, залишалися лише руїни, тобто Каффа вже була новим містом.

Є свідчення, що ця назва, як “Капа”, зустрічається ще з раннього середньовіччя, проте, вона згадується як назва місцевості, а не міста. Хай там як, сучасне місто заснували саме генуезці. Від італійської назви Каффа (Caffa) походить і кримськотатарська назва Кєфє (Kefe), яка за однією з версії перекладається як “чашка терезів”.

За генуезців Каффа була центром їх чорноморських володінь, і головним перевальним пунктом, який з’єднував суходільну частину Великого шовкового шляху з морськими маршрутами Середземномор’я. А на початку XIV століття навколо міста постали потужні мури та вежі Генуезької фортеці.

Проте, мури не зупинили загарбників, і у 1475 році Каффу захоплюють османи. Назва міста залишається, як у формі Кафа, так і у формі Кєфє (Kefe). За османів у місті нараховувалося 120 кварталів, 4 тисячі будинків, понад 35 мечетей, 32 вірменські храми, 12 православних церков, один католицький храм та одна синагога.

Евлія Челебі у 1666 році так описував Кєфє:

“Це фортеця, завжди готова почати бій, місце безпечне… У стіні, що виходить на морське узбережжя, вісім воріт. Двоє з них — портові ворота. Це дуже потужні, міцні й красиві ворота. Одні ворота — до пристані. Перед цими ж воротами пристані стоїть двоповерховий палац кефінських пашів — високий палац. Диван-хане і всі кімнати там розкішні та світлі, виходять на затоку. А поруч з фортецею, ні всередині, ні поза нею, зовсім немає будівель. Крім митниць і палацу паші. Все цехові будівлі розташовуються на деякій відстані від фортеці.”

У 1771 році Кафу взяли штурмом російські війська, а у 1774 році хан Сахіб II Ґерай своїм указом включив османський санджак Кєфє до складу Кримського ханства, і місто стало центром Кафинського (Кєфєнського) каймаканства.

Кафа-Феодосія

У 1783 році Кримське ханство анексує російська імперія, і перші роки місто зберігає свою назву, попри те, що в рамках захоплення імператрицею єкатєріною та всією російською “елітою” всім грецьким, у 1884 році ряд кримських міст перейменовується на різноманітні “Левкополі”.

Але вже у 1787 році черга доходить і до Кафи: місто перейменовують на Феодосію. Не можна казати, що це було “повернення” назви, оскільки розташування давньогрецької Теодосії тоді не було відоме.

Можна сказати, що місту пощастило, і ця назва все ж має до нього хоч якийсь стосунок, на противагу іншим імперським назвам, по типу Нікополя чи Севастополя, які є або псевдодавньогрецькими, або “позиченими” в інших античних міст.

У 1796 році наступний російський імператор, Павєл, повертає місту назву Кафа (Кефа). Але через пару років після його смерті, у 1804 році, місто знову офіційно стає Феодосією.

Проте, все XIX століття продовжувалося паралельне використання обох назв: Кафа-Каффа та Феодосія. В кримськотатарській мові залишилася назва Кєфє, яка й сьогодні продовжується використовуватися в кримськотатарських медіях.

В українській мові використовувалася як назва Кафа, так і Феодосія, а на початку XX століття — ще й Теодосія (Теодозія). Ця форма була закріплена у правописі 1928 року й активно використовувалася до 1938 року.

Висновки

Сьогодні ми можемо сказати, що технічно обидві назви, Кафа-Кєфє та Теодосія-Феодосія, вже є історичними для міста. Однак, між давньогрецькою Теодосією та сучасним містом, яке бере початок з генуезької колонії, немає сталості. Між ними є проміжок аж у дев’ять століть!

Тим більш про зв’язок античного міста з сучасним не було відомо у 1787 році, коли росіяни перейменували Кафу у Феодосію. Тоді було відомо, що антична Теодосія розташовувалася десь тут, на узбережжі протяжністю майже 100 кілометрів, але цих даних точно замало, щоб “повертати” якусь назву.

Та й самі росіяни до перейменування міста дотримувалися думки, що місто заснували генуезці. І лише з перейменуванням міста у Феодосію зародився міт, що йому ніби дві тисячі років.

Особливого розмаху він набув у 1971 році, коли у совку було вирішено, що місту 2500 років (як то кажуть, “не більше, і не менше”). І цей міт активно підтримується і досі. Хоча фактично з заявлених 25 століть випадає середина, і навіть з урахуванням поселення Ардабда у нас немає доведених фактів, що на цьому місці існувало місто з IV по IX, та з X по XIII століття.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

7 вересня 2023 року набув чинності Закон України “Про внесення змін...”, яким на території тимчасово окупованого Криму була впроваджена адміністративна реформа 2020 року, і в Автономній Республіці Крим офіційно з’явилося 10 нових районів.

Чи оптимальне нове адміністративне ділення для Криму, чи могло б воно бути краще, для чого його впроваджувати до деокупації — на ці питання спробую дати відповіді у цій публікації.

Заодно й розповім, яке адміністративне ділення мав півострів історично, і які є паралелі між історичними поділами та сучасним адміністративним діленням Криму.

Передісторія

За свою історію Крим ніколи не об’єднувався у складі однієї держави до модерного часу. У першу чергу це зумовлено різними географічними регіонами півострова: гори та передгір’я здебільшого контролювало місцеве населення, прибережні території контролювали зайди з Середземномор’я, а степи — прибульці з Великого Степу.

Так було в античності, коли у горах жили таври, у степах кіммерійці, а пізніше скити, а на узбережжі свої колонії заснували давні греки.

Так було й у середньовіччі, коли одну Римську імперію змінила інша, Візантійська, а пізніше італійські торгівельні республіки, степи контролювали гуни, кипчаки, кумани, монголи тощо, а у горах до тавроскитів приєдналися готи та алани.

Таким Крим увійшов у ранньомодерний час, коли у передгір’ях та степах сформувалося Кримське ханство, у горах — князівство Феодоро, а на південному узбережжі — генуезька Ґазарія. На них зупинимося детальніше.

Феодальний поділ Кримського ханства

Незалежне Кримське ханство утворилося у 1441 році, і об’єднало під владою ханів з династії Ґераїв більшу частину Криму. Від Золотої Орди ханство успадкувало систему поділу на бейства — феодальні володіння. У Криму це були землі родів Ширін, Барин, Аргин, Яшлав (Сулеш), Кирк, Мансур (Мангит) та Кипчак. Окремо виділялися землі калга-султана, нащадка хана або довіреної особи з ханського роду.

Беї були васалами хана, у спеціальному привілеї хана фіксувалися права бейського роду на землю, його імунітети та васальні повинності. Бейства мали часткову автономію в адміністративних, судових та фінансових справах, і виставляли окремі підрозділи ополчень та регулярної армії ханства.

За інформацією шведського історика Йоганна Тунманна, який склав і видав опис Кримського ханства у 1777 році, вже у 1740 році, за хана Менглі II Ґерая, Крим поділявся також на 48 кадиликів (судівських округів).

Князівство Феодоро

Князівство Феодоро також мало типовий середньовічний адміністративний поділ: домен (володіння князя), землі великих феодальних родів та церковні землі.

Домен князя Феодоро включав Бельбекську, Байдарську і Варнутську долини, а центрами великих феодальних володінь були такі фортеці як Ескі-Кермен та Черкез-Кермен. Також у періоди, коли влада князів розповсюджувалася на прибережні генуезькі колонії (наприклад в Алушті чи Партеніті), їхні громади мали певне самоврядування у складі князівства.

Генуезька Ґазарія

Адміністративне управління генуезької Ґазарії складалося з окремих консульств. Верховним правителем Ґазарії був дож Генуезької республіки, він призначав консулів Кафи (Феодосії), Чембало (Балаклави), Солдайї (Судака) та Воспоро (Керчі).

Консулу Кафи підпорядковувалися консули Чембало, Солдайї та деякий час консул Воспоро, а також він призначав намісників ще в чотирьох консульствах Капітанства Ґотії, з центрами у Горзоні (Гурзуфі), Партеніті, Ялті, та Лусті (Алушті).

17 листопада 1453 року Генуезька республіка передала генуезькому банку Святого Георгія управління своїми чорноморськими колоніями, а відповідно й право призначати консулів.

Османський санджак Кєфє

Князівство Феодоро та генуезьку Ґазарію вже у 1475 році завоювала Османська імперія, та об’єднала в санджак Кєфє.

Перший його докладний опис датується 1529 роком, за ним санджак складався з шести кадиликів, чотири у Криму: Кафа (Кєфє), Сугдак (Судак), Манкуб (Мангуп) та Керш (Керч); та два поза ним — Азак (Азов) та Тамань.

У 1588 році санджак став адміністративною одиницею вищого рівня — еялетом, і об’єднав й інші османські території Причорномор’я. Він був поділений на шість санджаків: Кафа; Тамань, Анапа і Керч; Азак; Аккерман; Бендери та Кільбурун (Кінбурн). Відповідно у Криму знаходився Кафинський санджак, який складався з Мангупського, Судакського та Кафинського кадиликів, та кадилик Єні-Калє санджака Тамань, Анапа і Керч.

Кримське ханство

У 1774 році майже весь Крим вперше об’єднався у межах однієї держави. Хан Сахіб II Ґерай своїм указом включив османський санджак Кєфє до складу Кримського ханства, і лише маленька частина Криму опинилася поза межами ханства, оскільки османський кадилик Єні-Калє з містами Керч та Єні-Калє анексувала росія.

Це збіглося з революційною адміністративною реформою, яку невдовзі провів хан Шахін Ґерай, зокрема з метою ослаблення аристократії. Значна частина бейських земельних володінь перейшла до держави, стара феодальна система була зруйнована, і з’явився новий адміністративний поділ країни.

Хан поділив територію Криму на 6 каймаканств (каймакамликів, повітів), які складалися з 44 кадиликів (судових округів), які були залежні від центральної влади. Кадилики колишнього османського санджака Кефе були розділені: Мангупський кадилик увійшов до Бахчисарайського, а Судакський та Кафинський — до Кафинського каймаканства.

Адміністративний поділ ханату виглядав так:

• Акмесджитське каймаканство (9 кадиликів)

• Багчасарайське каймаканство (6 кадиликів)

• Карасувбазарське каймаканство (9 кадиликів)

• Кафинське (Кєфєнське) каймаканство (11 кадиликів)

• Ґьозлевське (Кєзлєвське) каймаканство (5 кадиликів)

• Оркапинське каймаканство (6 кадиликів)

На чолі кадиликів стояли кадії, мусульманські судді, а на чолі каймакамств — каймаками, голови адміністрацій.

Російська окупація

Після анексії Кримського ханства Російською імперією у 1783 році, спочатку на півострові був збережений ханський адміністративно-територіальний устрій та основи місцевого управління. Майже рік Кримом управляла російська військова адміністрація за допомогою спеціально створеної наради представників кримських знаних родів, які пішли на співпрацю з окупантами.

Зберігався поділ територій Криму на 6 каймаканств (провінцій): Бахчисарайське, Акмечетське, Карасубазарське, Козловське (Кєзлєвське), Кафинське (куди включили Керч та Єні-Калє) та Перекопське (Оркапинське). Всього в Криму нараховувалося 1474 поселень в складі 44 кадиликів.

Проте, вже 13 лютого 1784 року на території колишнього ханства утворена Таврійська область російської імперії у складі семи повітів. Чотири з них знаходилися на території Криму: Сімферопольський з центром в Акмєсджиті (Сімферополі), Левкопольський з центром в Ески-Киримі (Левкополі), Євпаторійський з центром у Кєзлєві (Євпаторії) та Перекопський з центром в Ор-Капи (Перекопі).

Повіти ділилися на повітове місто, заштатні міста та волості (до десяти), а волості — на поселення та сільські громади. При чому у перші роки паралельно зберігався й розподіл на камаканства, оскільки російська адміністрація не спромоглася наладити ефективної роботи повітової системи у Криму. У 1787 році центр Левкопольського повіту переноситься в Кєфє (Феодосію), і повіт стає Феодосійським.

Таврійська область існувала до 23 грудня 1796 року, коли була розділена на два повіти: Ак-Мечетський з центром в Акмєсджиті (якому повернули зросійщену назву Ак-Мечеть) та Перекопський з центром в Ор-Капи (Перекопі), які увійшли до складу Новоросійської губернії. Перекопський повіт, окрім території Криму, включав також і історичний Джамбуйлук — території сучасної лівобережної Херсонщини.

Проте, губернія проіснувала недовго, і вже у 1802 році була розділена на Миколаївську (майбутню Херсонську), Катеринославську та Таврійську губернії. Крим увійшов до складу останньої та займав чотири її повіти з семи: Євпаторійський, Перекопський, Сімферопольський та Феодосійський.

У 1821 році з Феодосійського повіту було виділено Керч-Єнікальське градоначальництво, у 1838 році з Сімферопольського повіту виділений Ялтинський повіт, а у 1873 році — Севастопольське градоначальництво.

Відповідно на кінець існування Таврійської губернії та всієї російської імперії Крим поділявся на:

• Сімферопольський повіт

• Євпаторійський повіт

• Перекопський повіт

• Ялтинський повіт

• Феодосійський повіт

• Керч-Єнікальське градоначальництво

• Севастопольське градоначальництво

Ще три повіти губернії знаходилися на материковій частині України: Бердянський, Дніпровський (з центром в Олешках) та Мелітопольський. Також недовгий час існувало Ялтинське градоначальництво.

Визвольні змагання

В цілому, у період 1917-1921 років Крим зберігав свій губернський устрій, окрім градоначальництв, які були скасовані у 1917. Так, вибори делегатів першого Курултаю кримськотатарського народу у 1917 році проходили у п’яти виборчих округах, які дублювали п’ять кримських повітів Таврійської губернії.

Проголошена у грудні того ж року Кримська Демократична Республіка не дожила до проведення адміністративної реформи, а пізніші перший та другий Кримські крайові уряди зберегли губернську систему, єдине що без трьох материкових повітів, які входили до складу УНР та Української Держави.

Влітку 1918 року, перед митною війною першого Кримського крайового уряду генерала Сулеймана Сулькевича з Українською Державою, Сулькевич видав інструкцію про облаштування кордону з Україною, намагаючись залишити за Кримом півострів Чонгар із соляними промислами та Арабатську стрілку. Своєю чергою український уряд хотів залишити їх собі та додатково встановити кордон південніше Перекопського валу.

Деякий час у місті Ор-Капу (Перекопі) існували дві думи та комендатури, навіть відбувалися перестрілки між кордонними вартами. Хоча командування німецьких військ, які тоді знаходилися і в Криму, і на материковій Україні, визнавало кордон за 8 верств (8,5 кілометра) на північ від Перекопського валу.

Коли Крим та частину УНР у 1919 році окупувала біла російська армія, вони відновили губернію у її дореволюційних межах. З совєтською окупацією три материкових повіти увійшли до складу УРСР, а Крим як Таврійська губернія опинився у складі РСФСР.

Совєтська окупація

У грудні 1920 року до п’яти повітів губернії додалося ще два — Керченський та Севастопольський, які замінили собою градоначальництва і зайняли також частину територій Феодосійського та Сімферопольського повітів відповідно. У 1921 році центром Перекопського повіту став Джанкой, і він отримав нову назву — Джанкойський.

Повіти тепер складалися з сільських та міських рад (спочатку ради робітничих та солдатських депутатів).

18 жовтня 1921 року Таврійська губернія була перетворена на Автономну Кримську Соціалістичну Радянську Республіку у складі РСФСР.

Повіти були перейменовані на округи, і додатково поділялися на 20 районів:

• Джанкойський округ (3 райони)

• Євпаторійський округ (3 райони)

• Керченський округ (2 райони)

• Севастопольський округ (1 район, деякий час 2 райони)

• Сімферопольський округ (6 районів, деякий час 4 райони)

• Феодосійський округ (4 райони)

• Ялтинський округ (1 район, деякий час 3 райони)

У 1923 році округи були скасовані, і АКСРР розділили на 15 районів:

• Ак-Мечетський (з центром в Акмєчиті, зараз Чорноморське)

• Алуштинський

• Армянський (з центром в Ермєні-Базарі, з 1921 року — Армянськ)

• Бахчисарайський

• Джанкойський

• Євпаторійський

• Карасубазарський

• Керченський

• Підгірно-Петровський (з центром в селі Підгородне-Петрівське, зараз частина Акмєсджита)

• Сарабузький (з центром в селі Спат, зараз Гвардійське)

• Севастопольський

• Старо-Кримський

• Судакський

• Феодосійський

• Ялтинський

У 1924 році п’ять районів були скасовані, а Підгірно-Петровський район став Сімферопольським, і АКСРР поділялася на 10 районів:

• Бахчисарайський

• Джанкойський

• Євпаторійський

• Карасубазарський

• Керченський

• Севастопольський

• Сімферопольський

• Судацький

• Феодосійський

• Ялтинський

У 1931 році районів стало 16, частина з них стала національними, і до них додалися чотири міста республіканського значення: Керч, Севастополь, Сімферополь та Ялта.

У 1930-х додалося ще 10 районів, і ще два окремих міста, а у 1936 році Автономна Кримська Соціалістична Радянська Республіка стала Кримською Автономною Соціалістичною Радянською Республікою.

На кінець 1930-х Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка мала наступний поділ:

1. Ак-Мечетський район

2. Ак-Шейхський район

3. Алуштинський кримськотатарський національний район

4. Балаклавський кримськотатарський національний район

5. Бахчисарайський кримськотатарський національний район

6. Буюк-Онларський німецький національний район

7. Джанкойський район

8. Євпаторійський район

9. Зуйський район

10. Ічкинський район

11. Калайський район

12. Карасубазарський район

13. Кіровський район (центр Іслям-Терек)

14. Ішунський (пізніше Красноперекопський) український національний район

15. Куйбишевський кримськотатарський національний район (центр Албат)

16. Лариндорфський єврейський національний район (центр Джурчи)

17. Ленінський район (центр Леніне, зараз Єді-Кую)

18. Маяк-Салинський район (центр Керч)

19. Сакський район

20. Сеїтлерський район

21. Сімферопольський район

22. Старокримський район

23. Судацький кримськотатарський національний район

24. Тельманський німецький національний район (центр Курман-Кемельчи)

25. Фрайдорфський єврейський національний район

26. Ялтинський кримськотатарський національний район

27. Місто Севастополь

28. Місто Євпаторія

29. Місто Керч

30. Місто Сімферополь

31. Місто Феодосія

32. Місто Ялта

Після 1938 року, з остаточним згортанням коренізації, всі національні райони були скасовані.

Німецька окупація

У часи Другої світової війни під час німецько-румунської окупації Крим мав входити до Генеральної округи Крим (частина Таврії) Райхскомісаріату Україна. Округа мала поділятися на 12 ґебітів (округів), з них три міські:

• Джанкойський ґебіт

• Євпаторійський ґебіт

• Ічкінський ґебіт

• Керченський ґебіт

• Курман-Кемельчинський ґебіт

• Севастопольський ґебіт

• Сімферопольський ґебіт

• Судацький ґебіт

• Ялтинський ґебіт

• Керченський міський ґебіт

• Севастопольський міський ґебіт

• Сімферопольський міський ґебіт

Ґебіти мали поділятися на один-три райони, які повторювали совєтськє районування. Проте, фактично такий поділ не був запроваджений, оскільки Крим весь час окупації знаходився під військовим управлінням. На чолі апарату військової адміністрації стояв командувач військ вермахту в Криму.

Друга совєтська окупація

У 1944 році, після повернення совєтських військ та депортації кримських татар з Криму, були перейменовані районні центри КрАСРР, а за ними й самі райони: Ак-Мечетський на Чорноморський, Ак-Шейхський на Раздольненський, Буюк-Онларський на Октябрський, Ічкінський на Совєтський, Карасубазарський на Білогірський, Колайський на Азовський, Лариндорфський на Первомайський, Маяк-Салинський на Приморський, Сеїтлерський на Нижньогірський, Тельманський на Красногвардійський, а Фрайдорфський на Новоселівський.

У 1945 році Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка стала Кримською областю у складі РРФСР, і в цілому зберігала свій адміністративний поділ до передачі до складу УРСР у 1954 році. За цей час було скасовано два райони, а у 1948 році місто Севастополь було віднесено до міст республіканського підпорядкування, і на 1954 рік Кримська область складалася з 24 районів, 1 міста республіканського і 5 міст обласного підпорядкування.

З 1954 року й до відновлення незалежності України у 1991 році у Криму було скасовано 14 районів. Частина з них пізніше були відновлені, а деякі цілком увійшли до складу міст. Так, Балаклавський район увійшов до складу міста Севастополь (про розширення меж Севастополя я детальніше писав тут), а Алуштинський цілком перетворився на місто обласного значення Алушта. Також варто згадати, що у 1955 році північну частину Арабатської стрілки передали до складу Херсонської області.

На серпень 1991 року відновлена рішенням Верховної Ради УРСР Кримська АРСР у складі УРСР складалася з 15 районів та 10 міст республіканського підпорядкування, до яких тоді входив і Севастополь.

Незалежна Україна

У жовтні 1991 року Судакський район перетворений на місто республіканського підпорядкування Судак, у 1993 році до категорії міст республіканського підпорядкування віднесено місто Армянськ, а за Конституцією України 1996 року місто Севастополь стало містом центрального підпорядкування.

Так і сформувався адміністративний поділ Автономної Республіки Крим, який проіснував аж до 2023 року: 14 районів та 11 міст республіканського значення (міських рад):

• Бахчисарайський район

• Білогірський район

• Джанкойський район

• Кіровський район

• Красногвардійський район

• Красноперекопський район

• Ленінський район

• Нижньогірський район

• Первомайський район

• Роздольненський район

• Сакський район

• Сімферопольський район

• Совєтський район

• Чорноморський район

• Алуштинська міська рада

• Армянська міська рада

• Джанкойська міська рада

• Євпаторійська міська рада

• Керченська міська рада

• Красноперекопська міська рада

• Сакська міська рада

• Сімферопольська міська рада

• Судацька міська рада

• Феодосійська міська рада

• Ялтинська міська рада

Місто центрального підпорядкування Севастополь, як окремий регіон України, складалося з чотирьох районів. Два були чисто міськими, а до ще двох входили інші населені пункти та купа поселень без статусу окремих населених пунктів:

• Гагарінський район

• Ленінський район

• Нахімовський район

  • смт Кача, 12 сіл та одне селище

• Балаклавський район

  • місто Інкерман та 16 сіл

Після початку російсько-української війни та окупації Криму у 2014 році, окупанти фактично зберегли адміністративний устрій Автономної Республіки Крим та міста центрального підпорядкування Севастополя, створивши на їх основі окупаційні адміністрації так званих “рєспублікі крим” та “ґорода фєдєральноґо значєнія сєвастополь”. На основі міських, селищних та сільських рад були утворені окупаційні “муніціпальні образованія”.

Адміністративна реформа 2020 року

Старий адміністративний поділ регіонів, який дістався Україні від совка і фактично не змінювався відтоді, мав цілий ряд недоліків. Так, в регіонах існували міжрайонні управління поліції, міжрайонні прокуратури та податкові адміністрацій, оскільки тодішні райони не були здатні виконувати свої функції.

Під час реформи децентралізації, що проходила з 2015 по 2020 рік, було запропоновано збільшити райони задля покращення організації виконавчої влади та якості державного управління. Нові райони мали утворюватися з центрами у містах з населенням понад 50 тисяч осіб (хоча не всюди цього вдалося притриматися, так, найменший район України зараз має адміністративним центром селище Верховина з населенням менше ніж 6 тисяч осіб), навколо яких встановлюється зона відповідальності в 60 кілометрів ‒ приблизно година їзди. Міські, селищні та сільські ради замінили об’єднані територіальні громади (ОТГ).

На території тимчасово окупованого Криму адміністративна реформа мала додаткове значення – пов’язане з необхідністю будувати ефективну систему управління після деокупації.

З 2015 по 2020 рік було запропоновано кілька варіантів нового районування АРК: від чотирьох (з центрами у Сімферополі, Феодосії, Ялті та Джанкої) до восьми районів (з центрами у Сімферополі, Севастополі, Феодосії, Ялті, Керчі, Євпаторії, Джанкої та Яни Капу). В останньому випадку Севастополь повністю мав повернутися до складу АРК.

На засіданні уряду 12 червня 2020 року Кабмін затвердив утворення нових 10 районів в Автономній Республіці Крим: Бахчисарайського, Білогірського, Джанкойського, Євпаторійського, Керченського, Курманського, Перекопського, Сімферопольського, Феодосійського та Ялтинського.

Також Бахчисарайському району була передана територія місцевих рад та не-міських територій, які входили до складу міста Севастополь. Але саме місто центрального підпорядкування Севастополь залишається окремим регіоном України, оскільки це закріплено у Конституції.

Адміністративний устрій міста Севастополь залишився старим: чотири міські райони, проте, з куди меншою територією.

Утворення нових районів було затверджено Постановою Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807-IX “Про утворення та ліквідацію районів”. Однак, тоді у постанову був внесений пункт, за яким нова адміністративна реформа в Криму набирала чинності лише після деокупації Криму та відновлення територіальної цілісності України.

Сучасність

Повномасштабна агресія 2022 року змінила підходи України в багатьох питаннях, що стосуються деокупації півострова. Це активізувало процеси зі стратегічного планування того, яким буде Крим після звільнення, та як на території півострова працюватиме українська влада протягом перехідного періоду.

Стало зрозуміло, що створення у майбутньому 10 районних військових адміністрацій є простішим процесом та потребуватиме менше ресурсів, ніж утворення 14 адміністрацій “старих” районів та 11 адміністрацій окремих міських рад.

23 серпня 2023 року Верховною Радою України був ухвалений Закон України № 3334-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою Автономної Республіки Крим”, який був підписаний Президентом Володимиром Зеленським 5 вересня 2023 року і яким з 7 вересня 2023 року нове районування у Криму набуло чинності.

Також стало зрозумілим, що 10 районних державних адміністрацій це вкрай мала кількість для майбутнього повернення української влади в деокупований Крим. Тому прийнято рішення сформувати всередині районів тимчасові громади, що існуватимуть як базові одиниці адміністративно-територіального устрою від моменту деокупації до періоду за рік до перших місцевих виборів після звільнення. Проте, на сьогодні проєктні 40 територіальних громад у Криму так і не було створено.

Щодо нового районування

Якщо порівнювати з іншими регіонами країни, то Автономна Республіка Крим отримала найбільшу кількість нових районів ‒ десять. Одна з причин цього ‒ після деокупації на півострові знадобиться велика щільність органів державної влади України, зокрема й для надання різних адміністративних послуг.

Проте, за кількістю населення та площею нові райони АРК не сильно відрізняються від інших нових районів України. Так, райони АРК мають від 122 до 519 тисяч населення, тоді як середня кількість населення за районами в усій Україні ‒ 311 тисяч. У нас є райони й з більшою різницею в населенні: найменший район України, Верховинський, має 30 тисяч населення, а найбільший, Харківський ‒ 1 мільйон 762 тисяч населення.

Ще цікаво, якщо порівнювати нове ділення з історичним, то з шести центрів каймаканств Кримського ханства на сьогодні п’ять є районними центрами: Акмєсджит (Сімферополь), Бахчисарай, Карасувбазар (Білогірськ), Кєзлєв (Євпаторія) та Кєфє (Феодосія). Не є сучасним районним центром лише Ор-Капи (Перекоп), але це тому, що його не існує з 1920 року.

Але є символічним, що на сьогодні районним центром є сусіднє місто Яни Капу, яке було засноване у 1932 році як Красноперекопськ, і було декомунізовано у 2016/2023 році на честь того самого Ор-Капи, але у формі Яни Капу, “Нові ворота”.

Серед сучасних районних центрів містами за часи ханства не були Ялта, Джанкой та Курман (який і зараз є селищем, а не містом), оскільки вони на той час були селами, як Ялта, чи взагалі не згадуються у тодішніх документах, як Джанкой. Ну і містом не був Яни Капу, оскільки його тоді ще й не існувало.

В цілому можна відзначити, що історично й центри російських повітів, й здебільшого центри великих совєтських районів залишалися у тих самих містах, які існували й у часи Кримського ханства. Єдине, що до них додався Ак’яр (Севастополь). Що вчергове руйнує російський міт про те, що росія нібито принесла у Крим цивілізацію та все тут побудувала з нуля.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

20 січня у нас будуть відзначати День Автономної Республіки Крим. Загалом ця дата не є офіційною, але багато організацій та медій відзначають її на своїх інформаційних каналах.

Оскільки у нас часто спочатку відзначають, а потім розбираються, а що саме ми відзначили, варто почати цю дискусію раніше.

Загалом у Дня АРК є дві проблеми.

Перша проблема, головна — суть цього дня

Відновлення автономії у Криму виглядало наступним чином:

🟡28 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла постанову “Про висновки і пропозиції Комісії з проблем радянських німців і кримськотатарського народу”, де було запропоновано відновити Кримську АРСР у складі Української РСР.

🟡12 лютого 1991 року Верховна Рада Української РСР, ґрунтуючись на постанові ВР СРСР, ухвалила Закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки” в межах території Кримської області в складі Української РСР.

Жодна ця подія не сталася 20 січня. А що ж тоді відбулося у цю дату?

20 січня 1991 року відбувся “всекримський референдум” щодо відновлення автономної республіки, що не мав жодної законності, легітимності, та сенсу.

Процес відновлення автономії був вже запущений на рівні УРСР, але місцева кримська проросійська партноменклатура вирішила перехопити цей процес у центральної влади, щоб не допустити відновлення національної автономії, й створити територіальну автономну республіку, де владу буде формувати проста більшість населення.

Нагадаю, що Кримська обласна рада була обрана ще у 1990 році, і складалася здебільшого з місцевих комуністів. А єдиний кримськотатарський депутат того скликання, Ескендер Меметов, у ній з’явився лише після “референдуму”, у березні 1991 року.

Цей “референдум” бойкотували кримські татари за закликом національних лідерів, бо розуміли, до чого це може призвести. Центральна Рада Організації кримськотатарського національного руху тоді виступила з заявою:

“Замість відновлення незаконно ліквідованої під час режиму Сталіна державності кримських татар на їхній території створили ще одну російськомовну республіку.”

Так і сталося. Замість відновленої Верховною Радою національної автономії місцева партноменклатура проголосила “Республіку Крим”, і врешті решт Україна пішла на зустріч не кримськотатарському народу, а етнічній російській більшості. Так згодом й з’явилася сучасна АРК з трьома офіційними, але фактично з єдиною мовою — російською.

Його відзначення було започатковано у 1993 році Верховною Радою (а точніше Совєтом) невідомого утворення під назвою “Республіка Крим”. Нагадую — це часи жорсткої конфронтації місцевої проросійської влади з центральною українською владою, вони домовляться між собою лише у 1995 році, а офіційно Автономна Республіка Крим з’явиться з прийняттям Закону України “Про Автономну Республіку Крим” у 1995 році та Конституції України у 1996 році.

У лютому 2009 року Верховна Рада АРК звернулася до Верховної Ради України з пропозицією встановити на території автономії додатковий святковий день: 20 січня — День Автономної Республіки Крим. Але ця пропозиція не отримала підтримки в парламентарів.

То ж на рівні АРК День АРК не є вихідним, а на загальноукраїнському рівні взагалі не має жодного статусу. Але після російської окупації 2014 року статус свята і неробочого дня 20 січня затвердила окупаційна адміністрація 29 грудня 2014 року.

Друга проблема — це його репрезентація

Це частина загальної совєтської та постсовєтської репрезентації Криму: море, літо, відпустка, ПБК, обгоріти на сонці, Ластівчине гніздо.

Зрозуміло чому у совку Крим репрезентувало Ластівчине гніздо — будинок 1912 року, що намагається копіювати французьку замкову архітектуру, і який набув сучасного вигляду у 1970 році, як раз за розбудови “всєсоюзной здравніци”. Але навіщо цю традицію репрезентації продовжують у сучасній Україні?

Треба зробити зображення щодо Криму — не беріть це заїжджене Ластівчине гніздо, пошукайте щось автентичне. Треба показати Аксмєджит (Сімферополь) — не беріть цей сталінський вокзал, візьміть Кєбір-Джамі, і так далі з іншими містами.

Колись я робив цілий потік у твіттері з прикладами.

То чи потрібен нам День АРК?

Так, потрібен, але не з цією датою. Є кілька варіантів нової дати на вибір:

🟡12 лютого, на честь ухвалення у 1991 році Верховною Радою УРСР Закону “Про відновлення КрАСРС”.

🟡17 березня, на честь ухвалення у 1995 році Закону України “Про Автономну Республіку Крим”.

🟡21 вересня, на честь появи назви Автономна Республіка Крим у 1994 році на засіданні ВР України.

🟡26 грудня, на честь проголошення Кримської Демократичної Республіки у 1917 році.

Варіантів купа, але це точно не має бути 20 січня, на честь незаконного “референдуму”.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Якщо вугільні копальні очікувано закрилися, і їх не сильно шкода, то от закриття та розбір вузькоколійної залізниці це однозначно мінус. Сподіваюся, після деокупації можна буде організувати проєкт по її відновленню, і вона стане цікавим туристичним об’єктом та посприяє відновленню кількох зниклих сіл верхів’їв річки Качи.

Бешуйське родовище

Вперше про кам’яне вугілля у Криму повідомляв ще Петер-Симон Паллас, який досліджував нещодавно окупований та анексований росією Крим на зламі XVIII-XIX століть, однак, тоді ці знахідки залишилися без уваги.

У 1881 році геолог П. Давидов знайшов на північному схилі гори Бешуй, у верхів’ях балки Чоюн-Їлга, поклади кам’яного вугілля. Назва гори пов’язана з її п’ятигорбою формою, кримськотатарською beş — п’ять, üy (діалектне, літературне ev) — дім; çoyun — чавун, казан, yılğa — яр, балка.

Вугілля родовища утворилося в середньоюрських сланцюватих глинах, і складає три пласти загальною потужністю до 3-3,5 метрів. Воно належить до газового вугілля, і має невисокі якісні показники: велику зольність (від 14 до 55%), порівняно низьку питому теплоту згоряння (від 14,7 до 21,84 МДж/кг) і горить полум’ям, що коптить.

Пізніша розвідка показала, що родовище має промислове значення. Його перевірені запаси оцінили у 150 тисяч тонн, а можливі — до 2 млн тонн.

Бешуйські копальні

З кінця XIX тут почався видобуток вугілля в незначних кількостях, але головне що тут тоді цікавило людей — гагат (грецькою γαγάτης, “гагський”, від річки в Малій Азії) — чорну блискучу форму вугілля, яке використовували для прикрас та амулетів. Люди вірили, що гагат лікує від нещасного кохання, пом’якшує біль розлуки, оберігає від темних сил та розсіює страхи.

Лісники періодично ловили копачів, відбираючи гагат, відомо, що вже до 1893 року в Сімферопольському лісництві накопичилося тринадцять ящиків гагата. Один з них навіть поїхав на Всесвітню виставку 1893 року в Чикаго в складі колекції “південних мінеральних багатств росії”.

Бешуйське вугільне родовище є унікальним для Криму, проте, поки півострів отримував паливо кращої якості з інших джерел, потреб у його повноцінній розробці не було.

Передумови промислової розробки родовища

Але настав час, коли потреба джерел енергії стала настільки гострою, що згадали про Бешуйське родовище. Це сталося у 1918 році, коли у Першого Кримського крайового уряду генерала Сулеймана Сулькевича почалася митна війна з Українською Державою.

Хоча місцеве вугілля було невисокої якості, це було єдине в Криму місце, де були його поклади, а в умовах митної війни крайовому уряду потрібно було зміцнити економіку півострова.

Після втрати контролю над шахтами Донбасу білим росіянам потрібно було нове джерело палива, і розробка Бешуйських копален виявилися єдиним виходом.

Бешуйська залізниця

Збільшити обсяг видобутку допомогла залізниця, яку побудували за наказом головнокомандувача збройних сил півдня росії пьотра вранґеля в 1920 році.

У вересні того ж року диверсійний загін більшовиків підірвав підіймач на копальні, і залізниця втратила значення для білих.

Залізниця довжиною 20 кілометрів проходила від станції Сюйрен уздовж річки Качи до вугільних копалень, і мала чотири станції: "

Село Шахти/Чаїр

Шахтарське селище біля копалень на початку 1920-х років розрослося у село під назвою

У Другу світову війну мешканці ховали тут червоноармійців та червоних партизанів, тому Чаїр став першим селом, спаленим німцями в Криму. Проте, після війни Бешуйські копальні та село були відновлені.

Закриття копалень та залізниці

Бешуйські копальні працювали до 1949 року, коли видобуток вугілля було припинено через нерентабельність шахт. У 1950 році була розібрана й залізниця.

Шахтарське селище розселили до 1975 року, після завершення будівництва Загірського водосховища. Ще десять років неподалік існував протитуберкульозний санаторій "Кримський" та селище обслуги.

***

На сьогодні старі, занедбані копальні небезпечні для відвідувань, і цікавлять лише туристів та любителі виробів з гагата.

А от відновлення вузькоколійної залізниці після деокупації може стати цікавим проєктом. Більша частина траси колишньої залізниці залишається незабудованою.

Така вузькоколійна залізниця може стати в один ряд з нині наявними вузькоколійками України, такими як Гайворонська, Боржавська чи Вигодська (вона ж "Карпатський трамвай"). Деокупований Крим у перспективі може мати свій “Кримський трамвай” у горах, маршрут якого буде проходити через мальовничну долину до самого Кримського природного заповідника.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Процес релігійної колонізації Криму російською імперією у XVIII–XIX століттях був не просто експансією, а складником стратегії легітимізації загарбань. Її мета полягала в тому, щоб представити Крим як “споконвічно російську” землю, стерши при цьому багатовікову спадщину Кримського ханату та його народів, зокрема кримських татар, караїмів, кримчаків, вірмен, урумів та румеїв.

Ця стратегія архітектурного та релігійного заміщення, розпочата після першої анексії 1783 року, залишається незмінною і сьогодні. Сучасне будівництво так званого “нового хєрсонєса” в окупованому Ак’ярі (Севастополі) є прямим продовженням імперського методу “освоєння через руйнування”. Як і у XIX столітті, коли масивний собор святого Володимира зводили безпосередньо над унікальними візантійськими базиліками, нинішня окупаційна адміністрація заливає бетоном тисячі квадратних метрів автентичного археологічного шару заради створення ідеологічної декорації.

Для росії Крим — це не жива історія його народів, а сакральний простір, який потребує постійної візуальної корекції. Кожна епоха російської присутності на півострові залишає по собі архітектурні шрами: від псевдовізантійських храмів на місці античних полісів до сучасних бетонних павільйонів, що імітують історію, яку самі ж і нищать. Розуміння цієї тяглості дозволяє побачити за фасадами “відроджених” монастирів та “нових” комплексів єдиний механізм: створення міту про “російську колиску” на фундаменті знищених культур.

Штучна пустка: виселення християн та виправдання анексії

Насильницьке переселення 1778 року

До приходу російських військ Крим був домом для потужних християнських громад, які не просто “співіснували” з кримськими татарами, а були інтегровані в економічну та правову систему. Кримський ханат був простором відносної релігійної свободи, де християнські та юдейські громади мали правовий статус, внутрішнє самоврядування, судові системи (міллети) та були органічною частиною кримського суспільства.

Тунманн не дарма звернув на це увагу, адже така свобода була унікальною для тогочасної Європи: для порівняння, у його рідній Швеції сповідувати католицизм та юдаїзм дозволили лише у 1781–1782 роках, у Франції переслідування протестантів офіційно припинилися тільки у 1787-му, а в росії у 1791 році з’явилася сумнозвісна “смуга осілості” для юдеїв.

Попри реальний стан речей, російська пропаганда просувала міт про “нестерпний мусульманський гніт”. Під приводом “рятунку” у 1778 році Алєксандр Суворов провів насильницьке переселення кримських християн (урумів, румеїв, вірмен, невеликих громад картвелів та волохів) у Надазов’я. Це відбувалося під дулами рушниць, попри протести представників громад. Багато хто загинув у дорозі від хвороб та голоду.

Справжньою метою операції було спричинення економічного колапсу у Кримському ханаті, оскільки християни були ремісниками та значним прошарком платників податків, а також заселення нещодавно анексованих земель Надазов’я та нижнього Дону.

Анексія 1783 року та “просвітництво”

Після анексії Кримського ханату у 1783 році російська імперія застосувала стратегію історичного стирання, де релігійна експансія була неможливою без попередньої дискредитації місцевої культури. Ключовим інструментом став експорт ідеологеми про “татарське іґо (ярмо)” з внутрішньоросійського контексту на терени півострова. Період Кримського ханату — держави з розвиненою дипломатією, міським правом та унікальним синтезом культур — був штучно маркований як час хаосу, розбою та паразитарного існування.

Імперські історики свідомо ігнорували високий рівень терасового землеробства, складні системи зрошення (кярізи, після анексії ці унікальні гідротехнічні споруди були занедбані російськими колоністами, що призвело до засолення ґрунтів) та ремісниче виробництво. Крим зводився до образу “розбійницького гнізда”, що нібито існувало лише коштом работоргівлі. Це створювало моральне виправдання для анексії: мовляв, росія не загарбує, а “втихомирює агресора”.

Вишукана палацова архітектура, поезія (зокрема диванна література), філософські школи та теологічні диспути замовчувалися або описувалися як “східне дикунство”, не варте збереження.

В російській імперії Крим зводився до статусу екзотичного музею, де живуть “біблійні народи” під захистом царя. Російські дослідники описували Крим як “кабінет курйозів”, подаючи все збудоване імперією — від прямих вулиць до класицистичних палаців — як єдино можливу форму прогресу. Це була стратегія позбавлення народу історії заради привласнення його землі.

Маркування простору

Для російської імперії автентична топоніміка Криму була небезпечною, бо вона свідчила про безперервну присутність на півострові його корінних народів. Тому імперія вдалася до семантичної окупації: заміни живих назв штучними маркерами, щоб зробити півострів зрозумілим для колонізатора й чужим для корінного мешканця. Якщо міста перейменовували на псевдодавньогрецький лад в рамках “грецького проєкту” єкатеріни II, то релігійним об’єктам присвоювалися зрозумілі біблійні та православні назви.

“Російський Афон”

Замість того щоб визнати Крим багатокультурним центром, його почали маркувати як “колиску російського православ’я”. Через відсутність прямого історичного зв’язку між москвою та античним Кримом, ідеологи імперії почали насаджувати релігійні паралелі.

Крим мав стати внутрішнім “Афоном”. На домінантних висотах зводилися масивні собори у візантійському чи псевдоруському стилі (як собор святого Володимира в Херсонесі), щоб візуально “перекрити” автентичний ландшафт. Історія християнства в Криму подавалася лише як пряма “прелюдія” до появи російської церкви, ігноруючи сотні років розриву та іншу конфесійну приналежність: грецьке православ’я, яке відрізнялося від синодального російського, а то й взагалі аріанство чи католицизм.

“Йосафатова долина”

Російські мандрівники XIX століття свідомо використовували біблійну назву “Йосафатова долина” для караїмського некрополя біля Чуфут-Калє, за метафорою з книги Петера-Симона Палласа. У Біблії Йосафатова долина — місце майбутнього Страшного суду. Називаючи так родове караїмське кладовище, імперія “приручала” незрозумілу їй культуру, вписуючи її в християнський есхатологічний сюжет.

Автентичні назви цвинтаря — Калєде кєварот (“цвинтар в Калє”) або Balta Tiymez (кримськотатарською “сокира не торкнеться”), що відображають сакральне ставлення караїмів до вікових дубів, які заборонено було рубати. Це назва про екологію духу та зв’язок з землею, а не про нав’язані біблійні паралелі.

“Малий Єрусалим”

Міт про “Малий Єрусалим” у Кєзлєві (Євпаторії) — це спроба зрівняння древніх святинь із новобудами РПЦ та туристичний продукт, який продовжує російську лінію “миру під крилом імперії”. В цьому міті акцент з караїмських та мусульманських пам’яток переводять на російський собор Святителя Миколи Чудотворця як на “головний храм” міста. Це спотворює історію, адже він був закладений лише у 1893 році на заміну Миколаївської церкви 1805 року.

Знаково, що після руйнування мінарета Хан-Джамі у 1836 році, російська адміністрація саботувала всі спроби їхнього відновлення, адже з ними мечеть була вище за нові російські церкви. Обидва мінарети були відновлені лише у 1985 році. Це стало не лише актом реставрації, але й поверненням візуального образу, який імперія намагалася “заземлити”.

Хрещення джерел

У Криму природа та релігія були нерозривно пов’язані через інститут азизів — святих місць. Більшість кримських джерел були об’єктами синкретичного поклоніння і для мусульман, і для християн. Азизи були місцями, де стиралася межа між конфесіями, що найбільше заважало синодальному православ’ю.

Російська стратегія полягала у “хрещенні” води: над джерелом ставили капличку з іконою, оголошували його “святим ключем” якогось православного святого і фактично забороняли мусульманам проводити там свої обряди.

Зокрема, так сталося з джерелом в селі Сувук-Сала (з 1945 року — Грушівка). Типове за архітектурою кримське чєшмє (джерело) раптом стало джерелом святого Пантелеймона Цілителя під патронатом РПЦ. Архітектура фонтанів залишилася кримською, але написи та ікони змінювали їхній “паспорт”.

Апропріація християнської пам’яті

Наступним кроком імперії стало монументальне будівництво. Це був перехід від точкового втручання до тотального переписування історії в камені, де давні фундаменти кримських народів ставали підніжжям для нових імперських символів домінування.

Системна апропріація християнської спадщини Криму перейшла у фазу державної реалізації після прийняття Уставу духовних консисторій у 1841 році, який уніфікував церковне управління за бюрократичним стандартом імперії. Проте ключовим моментом став 1850 рік, коли архієпископ Інокентій (Борисов) отримав санкцію імператора ніколая I на масштабний проєкт “відновлення” кримських святинь. Ця політика мала на меті витіснення впливу Константинополя та створення ідеологічного плацдарму напередодні Кримської війни.

Пізніше, зі створенням у 1859 році Таврійської духовної консисторії, цей процес отримав постійний наглядовий орган, який завершив інституційне поглинання релігійного ландшафту півострова. Будь-які відмінності в обрядовості чи управлінні громадами трактувалися як відхилення, що дозволяло РПЦ легітимізувати заміну місцевого духовенства на приїждже, лояльне до імперії.

Створення міту про “колиску російського православ’я”

Херсонес (який імперія маркувала як “Корсунь”, хоча до кінця невідомо, чи взагалі бував тут Володимир) став головним майданчиком для історичних маніпуляцій. Середньовічні житлові квартали та пізньовізантійські споруди, що не вписувалися в канон “величної колиски”, часто фіксувалися поверхнево або руйнувалися під час пошуку фундаментів IV–X століть.

У 1850 році клопотанням архієпископа Інокентія тут була заснована Свято-Володимирська обитель, а у 1861 році відбулася урочиста закладка Володимирського собору. Під час його будівництва була зруйнована херсонеська ротонда VII століття. Бертьє-Делагард доводив, що саме в цій ротонді нібито хрестився князь Володимир. Було розібрано й інші старохристиянські святині, а матеріал, важливий для дослідників, пішов на будівництво.

Зведення собору безпосередньо над археологічними залишками давніх базилік було не “відновленням”, а актом домінування. Це візуальне твердження: російська церква стоїть “на плечах” античності, ігноруючи тисячі років реальної історії кримських народів.

Сьогодні росія продовжує цю політику, будуючи “новий хєрсонєс” в окупованому Криму шляхом знищення археології заради імперської декорації.

Випадок печерного міста Тепє-Кєрмєн та подібних до нього об’єктів (Киз-Кєрмєн, Ескі-Кєрмєн) демонструє менш помітний, але вкрай ефективний метод російської колонізації — дегуманізацію через археологію. Протягом століть ці печерні комплекси були живою частиною кримського ландшафту: вони використовувалися як господарські споруди, сховища, кошари для овець або тимчасові житла.

При цьому російська археологія XIX століття часто класифікувала господарські приміщення (кошари, підвали) як “келії”, щоб штучно збільшити масштаб православної присутності. Під виглядом відновлення “давнього благочестя” проводилася зачистка печер, усі матеріальні сліди багатовікового побуту викидалися на сміття, щоб залишити лише “чисту” візантійську основу, яку російська пропаганда намагалася штучно прив’язати до історії власної держави. Це була зачистка живої історії християнських, мусульманських, юдейських та караїмських громад, які використовували ці печери спільно.

“Римське благословення”

Якщо Херсонес служив для привласнення спадщини Русі, то “інкерманський міт” мав на меті вписати росію у глобальний контекст раннього християнства.

Святий Климент, папа Римський, за легендою був засланий у Херсонес у I столітті. Російські ідеологи XIX століття просували тезу: оскільки Климент мученицькою смертю загинув у Криму, а князь Володимир нібито пізніше вивіз його мощі до Києва, то Крим є “купіллю”, що передала “римське благословення” безпосередньо москві.

За російської імперії ім’я Климента отримав “відновлений” Інкерманський монастир, через що пізніше страту святого, яка за тодішньою логікою сталася поруч з інкерманськими каменоломнями, зобразили й на гербі міста.

Методи XIX століття щодо сакралізації військової присутності набули гротескних форм під час сучасної російської окупації. У 2020 році в Козачій бухті під Ак’яром (Севастополем) окупанти встановили скульптуру Святого Климента, оголосивши це місце справжньою точкою його страти. Щоб надати міту вигляду науковості, чорноморський флот рф заявив про проведення “спеціальних гідрографічних досліджень”: за допомогою сучасних промірів глибин окупанти намагалися підтвердити церковну легенду про те, що море колись відступало на день пам’яті святого, оголюючи його підводну печеру-гробницю.

Проте, нове “місце страти” дуже зручно визначили безпосередньо біля російського військового містечка сумнозвісної 810-ї бригади морської піхоти. Таким чином, сакральна постать раннього християнства була примусово перетворена на “небесного патрона” окупаційного контингенту. При цьому росіян абсолютно не хвилює, що за їхньою логікою Климента стратили у двох місцях одночасно — в Інкермані та в Козачій бухті, — адже для імперії важлива не історична правда, а маркування території мітами, що обслуговують армію.

Рейдерство та перебудова чужої спадщини

Церква Іоана Предтечі, Кєрич

Перша писемна згадка церкви датується 1334 роком, проте науковці датують закладення церкви VIII століттям, що робить її однією з найстаріших церков України. Російські дослідники неодноразово припускали, що за ханату храм був перетворений на мечеть, але як Евлія Челебі у 1665 році, так і Тунманн у 1777 році згадують у Кєричі діючі православні церкви, однією з яких і була церква Іоанна Предтечі.

Після захоплення міста російськими військами у 1771, та анексії міста у 1774 році, церква була привласнена РПЦ. Неодноразові “розширення” та прибудови призвели до фізичного знищення багатьох автентичних візантійських елементів, й на сьогодні оригінальними частинами церкви є лише вівтарна частина та східний фасад.

Успенський монастир

Випадок Успенського монастиря в Бахчисараї є найбільш показовим. Внаслідок виселення християн монастир спорожнів і діяв як парафіяльна церква. РПЦ офіційно “відродила” монастир в 1850 році, повністю проігнорувавши права Константинополя на цю святиню. Це не було відновленням старої традиції — це було заснуванням російського скиту. Ченці з внутрішніх губерній росії не мали жодного стосунку до місцевих традицій, але активно поширювали міти про “чудотворні ікони”, нібито знайдені росіянами.

Це типовий імперський метод — легітимізувати свою присутність через “раптове знаходження” святині, яка насправді належала іншій громаді. Російська пропаганда почала активно тиражувати ці легенди, щоб притягнути паломників. Мета — візуально та демографічно “розбавити” кримськотатарський Бахчисарай російським елементом.

Більшість наземних споруд, які ми бачимо сьогодні — це типові синодальні будівлі XIX століття, які агресивно врізані в ландшафт монастиря, що раніше мав набагато скромніший та органічний вигляд.

Монастир Ай-Йорі (Святого Георгія)

Монастир був частиною середземноморського православного світу під омофором Константинополя. Він мав глибоке місцеве коріння, де релігія була переплетена з кримським контекстом. У 1783 році, коли російська імперії анексувала Крим, ченці покинули монастир, не бажаючи перейти в підпорядкування російської православної церкви замість Константинопольського патріархату. В монастирі лишився один монах Каллінік, а в 1794 році він остаточно закрився.

У 1806 році РПЦ “відновила” монастир, він став називався “флотським”, йому було доручено готувати капеланів (військових священників) для створюваного чорноморського флоту. З місця молитви та аскези монастир перетворився на ідеологічний цех й став частиною військової інфраструктури. Георгій Побідоносець був “перепрошитий” з християнського мученика на покровителя російської зброї.

У 1810—1816 роки автентичний Георгіївський храм було розібрано і замінено на новий, зведений в стилі класицизму (архітектор І. Дамошніков). Сучасна споруда на Фіоленті — це не “давня святиня”, а імперський новоділ XIX століття, зведений замість автентичної церкви, яку росія свідомо знищила.

Інкерманський монастир

Найбільш амбітним є випадок Інкерманського монастиря — оскільки він зазіхає на глобальну християнську історію, намагаючись легітимізувати росію як спадкоємицю не лише Візантії, а й ранньохристиянського Риму.

Монастир існував з VIII століття по 1778 рік. У 1850 році росіяни “відновили” монастир під ім’ям Інкерманського скиту святого Климента. Документальних підтверджень перебування Климента саме в інкерманських каменоломнях немає, це середньовічна традиція, проте РПЦ подавала це як незаперечний факт, щоб “освятити” територію, яка була стратегічно важливою для чорноморського флоту.

Монастир був офіційно відкритий якраз напередодні Кримської війни, а під час оборони Севастополя (1854–1855) він став символом “православного воїнства”. Печерні храми почали використовувати для відспівування російських солдатів, а саму назву монастиря міцно сплели з військовою історією міста.

У 1867 році його перебудували в російському синодальному стилі. Додавалися наземні храми (наприклад, церква святого Пантелеймона), які абсолютно дисонували з аскетичною архітектурою князівства Феодоро. Це остаточно стерло пам’ять про те, що ці печери протягом століть мали зовсім інший культурний контекст. Фортеця Каламіта, яка колись захищала торговий порт феодоритів Авліта, що був важливою частиною інфраструктури Криму, почала сприйматися лише як “стіни навколо монастиря”.

Уніфікація печерних обителей

Те саме сталося й з іншими “відновленими” обителями. Так, Шулдан — приклад того, як давня ісихастська (споглядальна) традиція була поглинута імперським пафосом. Це був невеликий монастир часів князівства Феодоро, тісно пов’язаний з місцевою культурою Ґотської єпархії. У XIX столітті росіяни Шулдан почали описувати як “доказ” того, що Крим завжди був російським. В офіційних церковних звітах ігнорувався факт, що цей монастир занепав саме через політику імперії, яка вирвала місцевих християн з їхнього середовища.

Подібно до Шулдана, скельний монастир Чільтєр-Мармара був частиною візантійської культури Криму. У XIX столітті РПЦ почала присвоювати ці печери, приписуючи їх заснування виключно “російським ченцям” або мітичним святим, чиє перебування там не доведене.

Випадок Качі-Кальона особливо цинічний через експлуатацію природних сакральних об’єктів. Місце біля джерела святої Анастасії в гроті було спільним для багатьох мешканців долини річки Кача.

У 1850 році його приватизував “відновлений” Успенський монастир, створивши там скит святої Анастасії. Синодальну Анастасіївську церкву було збудовано на місці залишків середньовічної церкви селища Качі-Кальон. Російські ідеологи вписували Качі-Кальон у біблійний ландшафт, порівнюючи каньйон Качі з долинами Палестини. Це робилося для того, щоб виправдати присутність російської армії та церкви: мовляв, ми не завойовники, ми — “охоронці святинь”.

Сучасне будівництво РПЦ так званого “Бісерного храму” в скиті святої Анастасії є прямим продовженням імперської політики. Це кітчеве новоробство та православний Діснейленд, який повністю знищує археологічний та історичний контекст пам’ятки, видаючи себе за давню традицію, та духовний фастфуд, який замінює важку аскезу печерного життя.

“Виправлення” та екзотизація вірменської архітектури

Вірменська спадщина Криму зазнала специфічної колоніальної апропріації через стилістичне виправлення. Вірменське християнство було для імперії “неправильним”, тому храми або намагалися “виправити” до синодального стандарту, або перетворювали на мертвий музей.

Зокрема, середньовічна вірмено-григоріанська церква Івана Предтечі у Кєфє (Феодосії) у 1875 році була привласнена РПЦ та переосвячена на честь Іверської ікони Божої Матері, і досі не повернута вірменській громаді. Іншому храму у Кєфє пощастило ще менше — вірмено-католицька церква XIV століття Сурб-Геворг в XIX столітті була перебудована та оздоблена шатровим куполом на восьмигранному барабані в традиціях російської архітектури. Пам’ятка потерпає від росії й зараз — древнє вірменське кладовище під її стінами знаходиться під загрозою незаконної забудови, розпочатої за новітньої російської окупації.

Що імперія не могла захопити, перетворювала на “східну дивину”. Так, монастир Сурб-Хач під Ескі-Киримом (Старим Кримом) став не місцем паломництва, а екзотичною старовиною для російських туристів та імператорської родини. Росіяни часто називали його “стародавнім візантійським монастирем”, свідомо замовчуючи його вірменську ідентичність, щоб вписати в свій візантійський міт як частину “сакрального Криму”, який росія нібито повернула в лоно цивілізації.

Приборканий “Схід”: архітектура лояльності

Стратегія російської імперії в Криму не обмежувалася лише тотальною “християнізацією” ландшафту. Вона була витонченішою: там, де релігійну ідентичність неможливо було стерти силою, її намагалися “приручити”. Для мусульманських, караїмських та кримчацьких громад імперія застосувала метод архітектурного патерналізму.

Це була спроба перетворити чуже на зрозуміле та лояльне. Імперія позбавляла громади права будувати за власними національними канонами, заохочуючи натомість казенний класицизм або штучну “орієнтальщину”. Релігійні споруди переставала бути центром національної суб’єктності й ставали частиною імперського адміністративного апарату. Вірянин мав відчувати: навіть його шлях до бога тепер лежить через кабінет російського чиновника та креслення столичного архітектора.

Іслам під наглядом імперії

Російська стратегія щодо ісламської спадщини Криму працювала у двох напрямках: свідоме доведення до руйнації автентичних пам’яток та будівництво нових споруд, позбавлених національного коду.

Замість збереження унікальних пам’яток, імперська адміністрація залишила їх напризволяще. Поки стіни історичних мечетей розбиралися на будматеріали, з’являлися нові, зведені за сприяння або під наглядом російської адміністрації. Вони мали демонструвати “турботу царя” про мусульман, одночасно вписуючи іслам у простір російського класицизму.

Яскравим прикладом є доля Партенітської мечеті. На сьогодні від неї зберігся лише мінбар (місце, звідки читається проповідь) та частина кам’яної стіни з табличкою, що прославляє Аллаха цитатами з Корану. Неподалік знаходиться будинок традиційної кримськотатарської архітектури, в якому колись мешкав мулла мечеті, а зараз знаходиться надбудована російська церква Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Імперія нав’язувала проєкти, що проходили через державні комітети будівництва, що робило мечеті схожими на цивільні установи імперії. Також наприкінці XIX століття архітектори часто використовували декоративні елементи, які вважали “орієнтальними”, але які не мали стосунку до справжньої кримської традиції. Це перетворювало мечеть на екзотичний об’єкт, “східний павільйон”.

Кєрич-Джамі (Керченська мечеть)

Після анексії міста росією у 1774 році росіяни зруйнували до 500 будівель, тому п’ять історичних мечетей Кєрича не збереглися.

Кєрич-Джамі, зведена у 1850 році за розпорядженням імператора ніколая I, стала інструментом соціальної інженерії. Імперія виділила кошти на будівництво, щоб продемонструвати прихильність до “магометан” на тлі загострення відносин з Османською імперією перед Кримською війною.

Будівництво велося за типовим проєктом, затвердженим у пєтєрбурзі. Це позбавляло будівлю місцевої кримськотатарської автентичності, притаманної архітектурі Ґераїв, і замінювало її “державним мусульманством”.

Ак’яр Джамі (Севастопольська мечеть)

Історично на сучасній території міської забудови існували поселення Ак’яр (на основі якого у 1783 році росіяни й заснували Ахтіяр, який через рік перейменували на Севастополь), Уч-Кую (зараз район Учкуєвка), Карагач-Отар (Ушакове) та Тжедіре / Джеузде-Отар (Хутір Лукомський), однак їхні мечеті не збереглися.

Збудована на початку XX століття в єгипетсько-мамлюцькому стилі за проєктом Олександра Вейзена, Ак’яр Джамі є класичним прикладом імперського дозволу. Стиль був обраний не випадково — імперія прагнула стерилізувати іслам, зробити його схожим на “східну казку”, відірвавши його від місцевих кримських традицій.

Будівництво розпочалося у 1909 році, коли Севастополь уже був закритим військовим містом, де ісламська присутність свідомо мінімізувалася. Мечеть будувалася передусім для мусульман-військовослужбовців чорноморського флоту. Це була спроба імперії інтегрувати релігійні потреби солдатів у військову структуру, підкреслюючи їхню відданість престолу.

Попри намагання імперії перетворити Ак’яр Джамі на суто військовий об’єкт, присутність Ісмаїла Ґаспринського, який був ідеологом джадидизму (модернізації ісламу) та єдності тюркських народів, на її відкритті у 1914 році надала цій події національний зміст. Його перший намаз у стінах мечеті став символічним актом повернення суб’єктності кримськотатарського народу в самому центрі мілітаризованої імперської бази.

Валіде-Шеріф в Акмєсджиті (Сімферополі)

Проєкт будівництва мечеті кримського кінного полку був затверджений у 1909 році, вона була побудована на кошти, подаровані російським імператором ніколаєм II.

Попри стриману архітектуру, що наслідувала історичні мечеті, Валіде-Шеріф була аж ніяк не місцем молитви для громади, а ідеологічним об’єктом для мусульман-військовослужбовців на службі імперії. Дарунок імператором дорогих килимів та фінансування будівництва були актом політичного патерналізму: росія маркувала мечеть як свою власність, а мусульман — як “вірних підданих”, чия релігійна ідентичність відтепер мала бути запакована в імперський архітектурний стандарт.

Заміна автентичних мечетей на “пєтєрбурзькі проєкти” була не просто зміною стилю, а руйнуванням вакуфної системи (релігійної власності), що підривало економічну незалежність громад.

Кенаси: імперськість як ціна виживання

Будівництво кенас (молитовних будинків караїмів) у XIX столітті також потрапило під вплив імперського стилю.

До анексії 1783 року караїмська архітектура розвивалася в межах кримського ландшафту, де їхнім головним центром було місто-фортеця Чуфут-Калє. Ранні кенаси були дуже близькі до кримськотатарських житлових та релігійних споруд: майже бездекорні будівлі з масивного вапняку з характерними кримськими черепичними дахами, аркадними двориками (“азара”) для очікування служби. Це була органічна архітектура, яка не прагнула домінувати в ландшафті, а інтегрувалася в нього.

Імперія як могла, знищувала цю живу пам’ять. Чуфут-Калє описували виключно як “містичне скельне місто древнього народу”, позбавляючи його живого політичного змісту. Це вже не було осереддя караїмів, а лише “мальовнича руїна” для візитів російських імператорів.

Після анексії караїми опинилися в унікальній ситуації: імперія намагалася використати їх як “противагу” кримським татарам, штучно розділяючи народи півострова. Запровадження росією “смуги осілості” для юдеїв змусило караїмську громаду жорстко доводити свою окремішність. Боротьба за привілеї та визнання з боку імперії вимагала від них прийняття нових правил гри, що відобразилося і на зміні їхньої “архітектурної мови”: традиційні кримські форми почали ховати за лояльними імперії класицистичними фасадами.

Кенаси в Кєзлєві (Євпаторії)

Коли Самуїл і Соломон Бабовичі проєктували кенасу в Кєзлєві (1805–1815), вони використали для вхідної групи класицистичні портики та колони. Це був візуальний сигнал імперській владі: “Ми — освічені піддані, ми розуміємо вашу мову, ми не маємо стосунку до дикого Сходу”.

Попри вплив класицизму, у цей період самі кенаси зберегли історичне планування, аналогічне кенасам Чуфут-Калє: фасади були обрамлені заскленими арковими галереями-верандами, де так само чекали початку служби старійшини громади.

Кенаса в Акмєсджиті (Сімферополі)

Побудована в 1891—1896 роках в еклектичному дусі, поєднуючи мавританський, візантійський та ґотичний стилі. Архітектура кенас ХІХ століття почала свідомо уникати традиційного вигляду європейських синагог, натомість копіюючи державні установи (класицизм), еклектичні форми чи мавританський стиль, який у поданні пєтєрбурґа був “правильним Сходом”.

Це була висока ціна за виживання. Органічна кримська форма (черепиця, дерево, камінь) поступилася місцем гіпсовій ліпнині. Караїмська святиня мала виглядати як “прикраса імперського міста”, а не як осередок національного спротиву.

Кенаса в Ак’ярі (Севастополі)

Побудована міським архітектором Олександром Вейзеном у стилі неоренесанс з елементами класицизму у 1896—1908 роках. Будівля зведена з інкерманського кримбальського каменю, з рясним декоруванням фасаду, яке не пережило совєтську окупацію.

Архітектура кенас стала “музейною” ще до того, як громади почали зникати. Імперія заохочувала будівництво величних споруд, бо вони служили ілюстрацією “релігійного миру під крилом царя”. Зміна стилю була не еволюцією мистецтва, а вимушеним політичним жестом. Караїми “одягнули” свої храми в імперські шати, щоб захистити право на існування самої громади.

Кримчацькі каали

Російська імперія відмовлялася визнавати автохтонність кримчаків, зараховуючи їх до євреїв, на яких поширювалася смуга осілості та численні дискримінаційні обмеження. Їхні молитовні будинки, каали, були органічною частиною кримського міського ландшафту. Це були скромні, але вишукані споруди з масивного каменю з дерев’яним внутрішнім оздобленням, що за духом та архітектурною мовою були ближчими до кримськотатарських мечетей, ніж до європейських синагог.

Проте кримчаків також не оминули імперські впливи. Розширений у другій половині XIX століття кримчацько-єврейський каал (синагога) Карасувбазара (з 1944 — Білогірськ), головного осередку кримчаків, був перебудований у мавританському стилі та отримав дві декоративні вежі з вінцями із зубців (мерлонів). Це підкреслює, що навіть найменші громади підпадали під вплив імперської екзотизації, втрачаючи органічний зв’язок із кримським міським ландшафтом.

Висновки

Деколонізація Криму — це передусім процес інтелектуального роззброєння імперії, повернення власності громадам та відмова від концепції “сакрального Корсуня” як центральної точки історії Криму. Вона вимагає безкомпромісного повернення до топоніміки та сенсів, що існували до 1783 року.

Російська імперія системно привласнювала сакральний простір Криму, замінюючи автентичну топоніміку біблійними маркерами, перетворивши унікальний ландшафт на зрозумілу для колонізатора декорацію. Повернення справжньої історії Криму можливе лише через визнання того, що його святині ніколи не потребували російського “захисту”, а були органічною частиною самобутнього світу, де віра була зв’язком із землею, а не з престолом окупанта.

Сьогоднішні намагання росії збудувати “новий хєрсонєс” — це фінальна спроба зацементувати брехню, яку ми маємо розібрати на рівні сенсів, назв та пам’яті. Так само репресії проти мусульманських громад, Православної церкви України, Української греко-католицької церкви та інших релігійних громад в окупованому Криму — це не випадковий вияв агресії, а фінальна стадія релігійної уніфікації, розпочатої ще наприкінці XVIII століття. Мета залишається незмінною: зачистити сакральний простір півострова від будь-якої присутності, що не підпорядкована “русскому міру”.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Для багатьох українців тимчасово окупований Крим є темною зоною. Наприклад, не всі знають, що попри окупацію, декомунізація населених пунктів 2016 року чи адміністративна реформа 2020 року відбулися і в Криму. Звісно, поки лише на папері, але все ж.

І коли українські медії пишуть про умовне враження об’єктів окупантів десь під Кіровським — вони не мають так писати, бо офіційно Україна повернула назву Іслям-Терек, і немає причин користуватися застарілою совєтською назвою. І це не так важко перевірити, бо в українські вікі всі назви та районування вже давно оновлені.

А як справи з деколонізацією, яка розпочалася у нас у 2023 році, у тимчасово окупованому Криму?

Історичний екскурс перейменувань я робив у цій публікації, а тут розповім які деколонізаційні процеси в топоніміці вже відбулися, і які з цим справи на сьогодні.

Перейменування початку дев’яностих

Як це не дивно, декомунізація у Криму почалася ще у дев’яності, хоча тоді її так не називали.

У 1991 році Білокам’янську повернули назву Інкерман, Ботанічному — назву Нікіта, а селу Таніне — назву Сари-Баш (технічно це було наприкінці грудня 1990 року, але указ опублікували вже у 1991 році).

Як можна помітити, у перших двох випадках міські ради повертали відомі назви, пов’язані конкретно з шампанським “Інкерман” та з Нікітським ботанічним садом. Також думаю повпливало те, що історичні назви на той момент не забулися — Нікіта отримала совєтську назву лише у 1971, а Інкерман у 1976 році.

Інша справа Сари-Баш, йому назву повернула Верховна Рада, тоді ще УРСР, на звернення кримськотатарської більшості сільської ради. Але це єдиний подібний випадок, адже це була єдина сільрада у Криму, де кримські татари становили більшість.

Так само у 1992 році Планерському повернули назву Коктебель (згадуємо однойменний винний завод), а у 1993 році Фрунзенському — назву Партеніт (тут не знаю мотивацію повернення назви). Зараз, мабуть, мало хто взагалі знає, що й ці селища колись мали совєтські назви.

На цьому все й зупинилося аж до 2016. Хоча не зовсім.

Пропозиції перейменувань у період до 2014

До самої окупації 2014 року у Криму з’являлися окремі пропозиції по перейменуваннях.

Так, у 2007 році місцева влада висувала ідею перейменувати селище Орджонікідзе на Зурбаґан. Це вигадане місто з творів російського письменника Алєксандра Ґріна, який з 1924 року жив у Криму. Добре, що ця жахлива ідея тоді не пройшла.

Або у 2012 році місцева журналістка запропонувала перейменувати місто Щолкіне на Казантип, на честь однойменного фестивалю, якій отримав назву від мису Казан-Тіп, якій розташований неподалік. Однак містяни тоді не підтримали цю ідею.

Декомунізація

Після Революції Гідності Україна нарешті дійшла до системної декомунізації, і у 2015 році Верховна Рада ухвалила так званий “декомунізаційний пакет” законів.

12 травня 2016 року постановою Верховної Ради України № 1352-VIII було декомунізовано сімдесят населених пунктів у Криму: 69 в АРК та один в місті Севастополь, та п’ять районів. Це рішення розтягнулося на сім років: дію постанови відтермінували до моменту деокупації, однак, у вересні 2023 року вона нарешті набула чинності.

Більшість декомунізованих назв були історичними, з деякими виключеннями, коли історичних назв не було. Так Красноперекопськ, заснований у 1932 році, отримав нову назву Яни Капу, а те саме Орджонікідзе отримало історичну назву Кайгадор на честь середньовічного поселення, хоча сучасне селище не має від нього сталості й з’явилося лише на початку XX століття.

У прийнятому у 2021 році Законі “Про корінні народи України” окремо було зазначено про “відновлення своєї історичної топоніміки” для корінних народів, і це дало знак, що повернення історичних назв буде продовжуватися.

Деколонізація

З повномасштабним вторгненням росії у 2022 році у нас розпочалися й деколонізаційні процеси.

21 березня 2023 року Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”, 21 квітня його підписав Президент України, а 27 липня 2023 року він набув чинності.

В законі було зазначено:

30 червня 2023 року Національна комісія зі стандартів державної мови оприлюднила “Перелік сіл, селищ, міст, назви яких не відповідають стандартам державної мови, та рекомендації щодо приведення назв таких сіл, селищ, міст у відповідність до стандартів державної мови”, де були зібрані такі назви у Криму як Уютне чи Апрелівка. При тому частині з них були запропоновані рекомендовані назви, наприклад для села Передущельне була запропонована назва Передущелинне, хоча у нього є історична назва Кош-Деґірмєн.

19 грудня 2023 року було оприлюднено проєкт Постанови Верховної Ради України “Про перейменування деяких населених пунктів Автономної Республіки Крим”, де зібрано майже 120 російських назв.

Проєкт хороший, у ньому здебільшого запропоновано повернути історичні назви, а де їх нема, запропоновані нейтральні варіанти, такі як Авіаційне замість Аерофлотський, Степове замість Ломоносове та Придорожнє замість Некрасове. Для Щолкіного знову запропонована назва Казан-Тип, попри те, що це історична назва сусіднього села Мисове.

До цього проєкту вносилися і нові пропозиції.

Так, 3 січня 2024 року представники українських громадських організацій та Координаційної Ради Українців Криму (КРУК) запропонували для міста Щолкіне варіанти Сонячне (знайдіть відмінність від тих самих совєтських назв 1940-х), Кемське (на честь Героя Небесної Сотні, уродженця міста Керчі Сергія Кемського) та Гераклій (на честь античного міста Гераклій, одне з гіпотетичних місць розташування якого знаходиться поруч з Щолкіним).

Вони ж запропонували перейменувати селище Гвардійське на селище Болбочан (на честь полковника Армії УНР Петра Болбочана, очільника Кримської операції 1918 року, попри наявність у селища історичної назви Сарабуз), село Нижня Кутузівка на Горянське (на честь консула УНР у Криму Павла Горянського, попри існування історичної назви Ашаги-Шума), село Мічурінівка на Симиренкове (на честь українського науковця-садівника Левка Симиренка).

Також 25 Березня 2024 Кабінету Міністрів України оприлюднив проєкт постанови “Про перейменування деяких географічних об’єктів”, де була і частина топонімів у Криму. Було запропоновано перейменувати ряд географічних російських назв: залізничних станцій, урочищ, пам’яток природи. Більшости з них було запропоновано повернути історичні назви.

І так само до цього проєкту внесли зауваження редакція газети “Кримська світлиця”, рух “Простір свободи” та ГО “Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім»”, які виступили проти залізничної станції Яни Капу замість Красноперекопської та запропонували варіант Перекопська. Також вони виступили проти повернення Червоному каменю оригінальної назви Кизил-Таш, і запропонували залишити совєтську назву Червоний камінь.

17 січня 2025 року постановою Кабінету Міністрів України “Про перейменування деяких географічних об’єктів” в Криму перейменовано 22 географічні об’єкти. Більшості з них повернули історичні кримськотатарські назви. Серез повернутих назв — залізнічні станції Іслям-Терек та Ічкі, урочища Башбек та Туп-Тархан, джерело Сюнгу-Су та Дуб “Чотири брати”.

Але у квітні 2024 року народний депутат України Максим Саврасов повідомив, що деколонізація топонімів Криму буде розглядатись вже після деокупації, щоб співпрацювати з місцевою владою, яка буде переобрана після деокупації. Невідомо, чи це його власна позиція, чи позиція Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, членом якого він є.

Тому, на жаль, деколонізація топонімів у Криму може відкластися на невизначений час, бо між деокупацією та місцевими виборами має бути ще перехідний період з військово-цивільними адміністраціями, і ми будемо ще роками жити з Суворовими та Ушаковими.

Бо робити місцеві вибори одразу ж після понад десяти років окупації — це ризик отримати більшість умовних партій “за мир та порядок” з колишніх колаборантів.

Я сподіваюся у Комітеті Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування знайдуться розумні люди, і деколонізація продовжиться вже зараз. Бо з поверненням історичних назв та вибором нових чудово впорається інститут Нацпам’яті та Меджліс, і це вже перевірено під час декомунізації — Яни Капу та Курман прекрасно перейменували без місцевої влади.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Російська імперія вибудовувала свій культурний капітал, систематично привласнюючи геніїв підкорених народів. Так було й у Криму. Митці та науковці, чиє коріння, мова та світовідчуття були нерозривно пов’язані з Кримом, у підручниках ставали “російськими художниками”, “російськими діячами”, а їхній етнічний та регіональний контекст свідомо маргіналізувався.

Стратегія імперії була гнучкою. Когось вона “ковтала” повністю, стираючи коріння, а когось залишала в статусі “екзотичного інородця”, але лише для того, щоб підкреслити велич самої метрополії — “дивіться, які піддані у нашого царя”.

Важливо розуміти, що совєтська влада не змінила, а лише довела до абсолюту імперську політику привласнення. Якщо російська імперія намагалася асимілювати геніїв через культуру та інституції, то срср завершив процес остаточною “стерилізацією” їхніх біографій. Совєтська пропаганда вичистила з підручників будь-які згадки про національні рухи чи етнічний спротив цих діячів, залишивши від них лише зручні фасадні образи “совєтських” або “російських” класиків.

Анатомія привласнення

Стирання походження: Айвазовський та Куїнджі

Талант митця оголошувався “власністю держави” через те, що він працював у межах імперських інституцій.

Іван Айвазовський (Ованес Айвазян)

Постать Айвазовського є класичним прикладом того, як імперія використовувала талант для обслуговування своєї військової міфології, водночас ігноруючи національну ідентичність митця. Він народився в Кєфє (Феодосії), в родині вірменського крамаря, яка переселилася до Криму з Галичини.

Його батько Геворг (або Костянтин, дуже “вдала” адаптація імені) писав прізвище на польський лад — Ґайвазовський (у польській транскрипції Gajwazowski), це була форма соціальної адаптації в багатонаціональному середовищі. Але сам художник у зрілому віці свідомо відмовився від префікса “Ґ” у 1840-х роках, повернувшись до вірменського коріння.

Російська історіографія акцентує на його статусі “живописця Головного морського штабу”, роблячи його частиною військової машини імперії.

Попри високі чини та визнання в пєтєрбурзі, центром життя Айвазовського залишалася вірменська громада Криму. Він був хрещений, вінчався і, за власним заповітом, похований біля вірменського храму Сурб Саркіс XIV століття. Айвазовський фінансував будівництво вірменських шкіл, відновлення церков та археологічні розкопки вірменських пам’яток. Він малював не “російське море”, а стихію, яка була рідною його народу протягом століть.

Архип Куїнджі

Куїнджі народився в сім’ї шевця в Маріуполі. Його предки були урумами, кримськими християнами, яких росія насильно виселила з Криму за наказом єкатєріни II, а його прізвище походить від кримськотатарського та урумського “quyumcu” — ювелір.

Мистецтво Куїнджі — це візуальна туга за втраченим Кримом. Російська критика часто називала його “художником-самоучкою” або “дикуном”, підкреслюючи його “іншість”. Проте, коли він досяг світової слави, імперія миттєво оголосила його “гордістю російського мистецтва”. При цьому факт того, що він є прямим нащадком насильно переселених урумів, чия культура була свідомо зруйнована імперією, завжди залишався за дужками офіційних біографій.

Привласнення Куїнджі росією сьогодні виглядає особливо цинічно на тлі знищення музею його імені в Маріуполі у 2022 році.

Куїнджі витрачав величезні кошти на допомогу бідним художникам та учням, створюючи альтернативні до імперської академії структури підтримки талантів. Його зв’язок із Кримом був настільки глибоким, що він придбав ділянку на південному узбережжі півострова біля Кікінеїзу (з 1945 — Оползневе), намагаючись символічно повернутися на землю предків.

Викрадення сенсів: Ґаспринський та Кримський

Імперія забирала результати праці видатних інтелектуалів, але намагалася відсікти їх від політичного контексту.

Ісмаїл Ґаспринський (Ісмаїл-бей Ґаспрали)

Якщо Айвазовського та Куїнджі імперія маркувала як “своїх” через мистецтво, то Ґаспринського намагалися представити як “корисного інородця”, який приніс російське просвітництво кримським татарам.

Ґаспринський створив концепцію “Usul-i Cedid” (Новий метод) не для того, щоб наблизити кримських татар до російської культури, а щоб модернізувати власну націю та зробити її конкурентоспроможною. Його знамените гасло: “Tilde, fikirde, işte birlik” (Єдність у мові, думках та справах) було маніфестом єднання всіх тюркських народів, що було прямою загрозою імперській політиці “розділяй і володарюй”.

Російська цензура дозволила видання газети “Terciman” (“Перекладач”) лише за умови дублювання текстів російською мовою. Імперія сподівалася, що це стане інструментом зросійщення. Натомість Ґаспринський використав це як прикриття, щоб поширювати ідеї свободи, прав жінок та релігійної реформації по всьому ісламському світу — від Бахчисарая до Каїра та Калькутти.

Російська історіографія часто звужує постать Ґаспринського до “педагога”, ігноруючи його роль як одного з засновників першої мусульманської політичної партії в імперії — Ittifaq al-Muslimin. Він був не просто “вчителем” — він був політичним стратегом, який бачив Крим центром інтелектуального відродження.

Його джадидизм був справді інтелектуальною революцією, спрямованою на суб’єктність, а не на інтеграцію в “русскій мір”. Ґаспринський заклав ґрунт, на якому у 1917 році виросла Кримська Демократична Республіка, перша в ісламському світі демократична республіка.

Агатангел Кримський

Російська імперія (а згодом і срср) намагалася представити Кримського як “російського вченого”, ігноруючи його свідому українську ідентичність та глибоке коріння, пов’язане з Кримом.

Він походив із роду кримських татар, що прийняли православ’я, і все життя підкреслював свій зв’язок із Бахчисараєм. Кримський був одним із найвидатніших орієнталістів світу, знав десятки мов. Російська наука маркувала його як представника “російської школи сходознавства”, насправді ж він був одним із фундаторів Української академії наук.

Його праці про історію Криму та літературу кримських татар були спробою повернути суб’єктність півострова, тоді як імперія використовувала його знання для експансії.

Його доля — це приклад того, що стається з “привласненим генієм”, коли він виявляє політичну лояльність до свого справжнього народу. Кримський був репресований і загинув у совєтській тюрмі у 1942 році після звинувачень у “націоналізмі”.

Привласнення простору: Самокиш та Волошин

Імперія привласнювала саму землю Криму через творчість цих людей, їх робили “співцями Криму”, але виключно в межах російського дискурсу.

Микола Самокиш

Хоча Самокиш народився на Чернігівщині, його життя та творчість нерозривно пов’язані з Кримом, де він провів останні десятиліття життя й створив свою школу. Як і Айвазовського, Самокиша часто називають “російським (совєтським) художником-баталістом”. Проте він був одним із перших, хто почав фіксувати на полотнах не лише перемоги імперської зброї, а й побут й архітектуру кримських татар та красу кримських коней.

Баталістика Самокиша була зовнішнім замовленням (офіційним обов’язком), тоді як кримські цикли були його внутрішньою потребою. Він не просто малював Крим — він намагався зберегти візуальний код, який вже тоді почав стиратися під тиском зросійщення.

Він заснував художнє училище в Акмєсджиті (Сімферополі), виховуючи місцевих митців. Імперія (а згодом срср) намагалася використати його талант для героїзації армії, водночас ігноруючи його зусилля з розвитку кримської мистецької школи.

Максиміліан Волошин

Постать Волошина цінна як приклад того, що навіть “свої” для імперії люди часто ставали в опозицію до неї, обираючи лояльність до Криму. Росіянин з українсько-німецьким корінням, він був культурним регіоналістом. Російська історіографія представляє його як частину “Срібного віку російської поезії”, але він сам ідентифікував себе через землю Криму — не “південну дачу” для пєтєрбурзької еліти, а прадавню Кіммерію, чия історія є значно глибшою за імперську присутність.

Волошин у своїх текстах і листах виступав не як представник метрополії, а як адвокат кримської суб’єктності, захищаючи кримськотатарську автентичність від “російського варварства” — як білого, так і червоного.

Проте, варто розуміти, що ця опозиція була культурно-етичною, а не політично-українською, щоб не створювати ілюзію його приналежності до національно-визвольного руху. Волошин — це приклад внутрішньої деколонізації, що робить його фігуру ще небезпечнішою для сучасного російського наративу, бо він доводить: навіть росіянин, пізнавши справжню історію Криму, стає в опозицію до імперії.

Його будинок у Коктебелі перетворили на “всесоюзну оздоровницю для письменників”, де-факто стерилізуючи його філософію опору імперському нівелюванню Криму. Його намагалися залишити в пам’яті як “ексцентричного дачника”, а не як філософа, що боровся за збереження культурної багатоманітності півострова.

Стратегія культурного поглинання

Імперія не просто забирала імена, вона заміщувала реальну історію Криму уніфікованим російським наративом, де генії виконували роль декораторів або ідеологів метрополії. Привласнення Айвазовського, Куїнджі, Ґаспринського, Кримського, Самокиша та Волошина мало на меті створити ілюзію, що “висока культура”, наука та інтелектуальне життя в Криму існували виключно як частина її імперського простору.

У такий спосіб імперія формувала міт про принесення “цивілізації” на нібито “дикі” землі, використовуючи таланти підкорених народів як інструмент. Їхні імена стали декорацією для колоніального наративу: росія видавала їхні здобутки за результат свого “благотворного впливу”, замовчуючи, що справжнім джерелом їхнього натхнення та інтелектуальної сили був саме той автентичний Крим, який метрополія послідовно намагалася знищити.

Айвазовського використали, щоб легітимізувати присутність Чорноморського флоту через його батальні полотна, а Куїнджі — щоб показати “внутрішній Орієнт” (попри те, що Крим знаходиться західніше москви й взагалі на півдні) та “полуденний край” імперії як мальовничу декорацію, ігноруючи трагедію його народів.

Кримського зробили ”кабінетним вченим”, а Ґаспринського — лише “педагогом”, аби стерти його масштаб як політичного стратега тюркського відродження.

Самокиша та Волошина імперія використовувала для створення “міту Кіммерії” та “героїчного Севастополя”, стираючи при цьому реальний кримський ландшафт. Самокиша редукували до “літописця перемог” імперської та совєтської армії, замовчуючи його роль у розвитку кримської мистецької школи, а Волошина представили “ексцентричним дачником”, нівелюючи його послідовний захист кримськотатарської спадщини від імперського варварства.

Геноцид як фундамент культурної крадіжки

Це привласнення відбувалося в умовах штучно створеного вакууму. Спершу імперія маркувала Ґаспринського, Кримського та Куїнджі як складники свого культурного поля, а згодом — через розстріли інтелігенції та геноцид — фізично усунула народи, які могли б заявити право на цю спадщину.

Насильницьке вигнання кримських татар та інших спільнот дозволило москві остаточно приватизувати їхніх геніїв: без носіїв мови та культури на півострові, ідентичність митців перетворилася на “нічию”, що дало змогу легко переписати її на “російську”.

Висновки

Сучасна окупація Криму, розпочата у 2014 році, стала фінальним етапом процесу привласнення, що триває вже майже чверть тисячоліття. Ми спостерігаємо континуум злочину: росія використовує імена Айвазовського, Куїнджі чи Волошина вже не просто як культурні бренди, а як “історичні документи”, що нібито підтверджують її право на півострів.

Варварська “реставрація” музеїв під виглядом “відновлення російської спадщини”, вивезення експонатів до Ермітажу та використання постатей кримських геніїв у пропаганді мають на меті остаточно переконати світ, що Крим ніколи не мав власної суб’єктності.

Привласнення сьогодні — це частина інформаційної війни, росія маркує Крим як “свій” через Айвазовського в міжнародних музеях, щоб виправдати окупацію та спробу анексії в очах іноземного глядача. Це вже не просто маніпуляція біографіями — це спроба завершити інтелектуальну окупацію півострова, де за кожним “російським” полотном стоїть замовчувана трагедія підкореного, депортованого або вбитого народу.

Деколонізація — це не просто перейменування вулиць, а повернення суб’єктності. Коли ми називаємо Айвазовського Ованесом, а Куїнджі — урумом, повертаємо Ґаспринському та Кримському їхню політичну та національну вагу, а Самокишу та Волошину — їхню відданість цій землі, ми повертаємо Криму його справжнє обличчя, яке було сховане під маскою “російського курорту”.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

Часто можна побачити думку, що Маріуполь названий так у рамках “грецького проєкту” єкатеріни II, або навпаки, що це питома грецька назва, і що місто мало не заснували грецькі переселенці й дали йому цю назву. Насправді всі трохи складніше, і, як не дивно, обидві ці версії мають під собою підґрунтя.

Велика подяка Ігорю Ходжаніязову за коментарі, без нього у цьому тексті було би набагато більше помилок та неточностей.

Передісторія

Історія Маріуполя почалася ще до приходу грецьких переселенців (а точніше насильно переселенних з Криму росіянами урумів та румеїв). Місто має давнішу історію, тут розташовувалася запорізька Домаха та Кальміуська слобода, а можливо й кримська фортеця Боли-Сарай.

У 1778 році поруч з Кальміуською слободою (нам невідомо, в якому вона на той час була стані) російська адміністрація засновує повітове місто Павловськ, назване на честь спадкоємця російського трону, майбутнього павла I. Однак, вже у травні 1779 року єкатеріна II дарує грамоту “переселенцям із Криму”, де місто Павловськ називається Маріанополь.

То ж що це за переселенці, і звідки ця назва?

Уруми та румеї

У пізньосередньовічному та модерному Криму, зокрема у Кримському ханстві, сформувалася велика православна громада, яка складалася з урумів, які розмовляли мовою тюркської групи, близькою до кримськотатарської, та румеїв, з мовою грецької групи. Причому останні здебільшого були двомовними, і знали також мову урумів.

З їхнім походженням все складно, є різні версії, і точної картини ніхто не знає. Але ймовірно етногенез румеїв відбувся здебільшого з середньовічних грецьких переселенців з Балкан та Малої Азії, а також з місцевого населення. Середньовічних, бо давньогрецькі колонії у Криму здебільшого не пережили Велике переселення народів.

В етногенезі урумів навпаки, скоріш за все більшу роль зіграло місцеве середньовічне населення: готи, алани, кипчаки, в цілому всі ті, хто взяв участь і в етногенезі кримських татар гірного та передгірного Криму. Хоча без грецьких переселенців теж не обійшлося.

Уруми та румеї проживали разом з іншими народами у Криму, були як окремі урумські та румейські села та містечка, так і змішані села та окремі квартали-маалле у містах. Румеї проживали на південному березі Криму від Фороса до Судака, але в XVII столітті також розселилися вглиб півострова до Карасувбазара (Білогірська). Це пов’язують з походами козаків на південне узбережжя Криму, яке тоді належало османам, а також з підняттям податків, що змушувало християн переселятися в Кримське ханство, щоб платити менше.

Уруми проживали західніше та південніше: весь сучасний Бахчисарайський район, інші райони передгірного Криму та великі міста по типу Кєзлєва (Євпаторії), Кєфє (Феодосії), Карасувбазара та Ескі-Кирима (Старого Криму).

Містечко Майрум

Одним з таких урумських містечок було Майрум під Бахчисараєм. Хоча точно не відомо, було це окреме містечко, чи все ж християнське маалле міста Салачик (з 1945 року — Старосілля, зараз район Бахчисарая). Воно зустрічається також під назвами Марієн та Майрам.

Ця назва походить від урумської та кримськотатарської форми імені Міріам, Марія — Майрум. Там і зараз, в долині Майрум-Дерє, розташовується Успенський монастир, відомий ще з середньовіччя, реліквією якого була ікона Одигітрія, Богородиці Марії з немовлям Христом.

За однією з версій, містечко було назване на честь цієї ікони, за іншою — на честь самого монастиря, присвяченого Успінню Пресвятої Діви Марії. В Успенському монастирі за часів Кримського ханату була резиденція православного Ґотського, а пізніше Ґотсько-Кафського митрополита, який за деяких ханів входив у Диван — державну раду ханату.

Насильне переселення кримських християн росією

У 1771 році Кримське ханство було окуповане російськими військами, формально залишаючись незалежною державою, а у 1778 році російські війська переселили з Криму все християнське населення, у тому числі урумів та румеїв. Формальною причиною став “порятунок” від мусульман, поруч з якими християни жили століттями, а справжніми причинами — підрив економіки ханства та пошук лояльного населення, яким можна було заселити землі ліквідованого нещодавно Війська Запорозького Низового.

Це насильницьке переселення часто порівнюють з депортацією, однак, цей термін не зовсім коректний. В окремих випадках переселеним дозволяли повертатися до Криму на певний час, наприклад, за боргами чи для продажу майна.

Також є чимало свідчень, що багато християн прийняли іслам, щоб уникнути участі переселенців, і таким чином залишилися в Криму. Припускають, що їх могло бути доволі багато, до 20 тисяч.

Однак, наобіцяні кримським християнам землі виявились вже зайняті іншими колоністами, і переселенцям довелося перезимувати зиму 1778/79 років у фортецях та селах Новоросійської та Азовсьої губерній. Врешті-решт, у травні 1779 року єкатеріна II відправляє їх до Надазов’я, де й перейменовує Павловськ на Маріанополь. Нам невідомо, наскільки місто розбудувалося за цей рік, і скільки у ньому проживало населення, однак є свідчення переселенців, що вони застали лише руїни запорізьких поселень. То ж скоріш за все на той час “засноване” місто будо типовою російською “потьомкінською дєрєвнєю”.

При чому назва на честь павла не пропала — у 1784 році Павлоградом назвали слободу Луганську, колишню слободу Матвіївку.

Маріанополь-Маріуполь

В місто заселилися переселені уруми з того самого містечка Майрум, і з інших кримських міст: Бахчисарая, Кєзлєва, Карасувбазара, Балаклави, Кєфє та Інкермана.

Але чому Маріанополь? Чому не Майрум?

Можливо, ця назва від початку має російський вплив, і наближена до назви литовського міста Маріямполе. Або така форма пов’язана з тодішнім митрополитом Ігнатієм Гозадіно. Він народився в Греції, виховувався на Атосі (Афоні), і очолив Ґотську і Кафську митрополію в Криму лише у 1769 році, і відповідно скоріш за все мало розумів місцевий урумський контекст, і до нього куди ближче була “класична” грецька назва “Маріанополь”.

Існує також думка, що так називався і сам Майрум у XVIII столітті, однак у цієї версії немає доказів.

Підтвердженням походження назви Маріанополь з Криму є те, що заснованим навколо селам переселенні уруми та румеї, яких ми зараз знаємо як надазовських греків, також надали назви на честь залишених ними сіл та міст у Криму: Есті Хирим (сучасною урумською абеткою Эст’и Хырым, зараз Старий Крим), Салгир Єні Сала (пізніше Великий Янісоль, зараз Велика Новосілка), Керменчик (пізніше Старий Керменчик, зараз Старомлинівка), Карань (пізніше Стара Карань, зараз Гранітне), Манґуш, Ласпі (пізніше Стара Ласпа, зараз Староласпа), Сартана, Чермалик, Чердакли (Кременівка), Урзуф, Ялта тощо.

Так би Маріанополь і залишався Маріанополем, однак, вже 24 березня 1780 року “на наполегливу вимогу” того самого митрополита Ігнатія, місто було перейменоване в Маріуполь, ніби на честь марії федорівни, дружини павла. Кажуть, саме таку “класично грецьку” форму запропонував Потьомкін, щоб прибрати асоціації з урумською формою імені, та зі сталістю з кримського містечка Майрум.

Висновки

Тому так, в одного боку, назва Маріуполь, а вірніше її оригінальна версія — Маріанополь, це мало не єдина нормальна назва з-поміж російських імперських “-полів”, які здебільшого є псевдодавньогрецькими назвами.

Але з іншого боку, саме сучасна її форма, Маріуполь, з’явилася через “стандартизацію” росіянами оригінальної назви, яку принесли з собою надазовські греки.

Проте, хай там як, сьогодні місто-герой України Маріуполь вже давно асоціюється у нас у першу чергу не з історією отримання ним цієї назви, а з російською агресією, і ця назва вже має більше контексту у сучасних подіях, а не в історичних.

Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.

26 грудня 1917 року (13 грудня за старим стилем) Курултай кримськотатарського народу проголосив Кримську Демократичну Республіку.

Було створено першу демократичну Конституцію кримськотатарського народу — Кримськотатарські основні закони, в яких було задекларовано принципи поділу влад, рівності всіх громадян перед законом незалежно від їхньої національності або віри, рівноправність жінок і чоловіків, свободу релігії тощо.

Але що цьому передувало, і чому ми так мало знаємо про Кримську Демократичну Республіку?

Національно-визвольний рух в Криму

Після окупації Криму в другій половині XVIII століття російська адміністрація методично витісняла та заміщувала населення півострова. У 1778 році у Надазов'я російськими військами насильно переселені кримські християни: уруми, румеї та вірмени, а за "чорне століття", від 1783 року й до кінця ХІХ століття, внаслідок політики російської адміністрації кількість кримських татар на півострові скоротилась з мільйона до приблизно 200 тисяч. Паралельно царат запровадив пільги для переселенців та іноземних колоністів, намагаючись колонізувати півострів.

За переписом 1897 року, який не ураховував національність, але враховував рідну мову, близько 35% населення півострова назвали рідною кримськотатарську мову (сюди ж зараховували носіїв караїмської та кримчацької мов), 33% російську, майже 12% українську, майже 6% німецьку, також був розповсюджений їдиш та грецька мова.

Через таку строкатість населення у 1917 році в Криму відбувалося кілька паралельних процесів: загальноросійська демократична революція, спроба відродження кримськотатарської національної державності, український національний рух тощо.

Спочатку кримськотатарська молодь спробувала приєднатися до руху рад — найпопулярніших на той час місцевих органів самоврядування. Однак ради не надавали представництва за національною ознакою, і тому на початку квітня 1917 року в Сімферополі відбувся Всекримський зʼїзд мусульман, на якому утворили Мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) — координаційний орган національного руху кримських татар.

Його лідерами стали представники молодої кримськотатарської генерації: очолив Мусвиконком Номан Челебіджіхан, а головою вакуфної комісії, яка займалася питаннями майна та землі, став Джафер Сейдамет.

Мусвиконком досить швидко перебрав на себе освітні, культурні, економічні та політичні питання кримськотатарського народу. В липні 1917 року зʼявилась перша кримськотатарська політична партія Milliy Firqa ("Національна партія"), а Челебіджіхан із Сейдаметом увійшли до її керівництва.

Також паралельно у Криму розвивався й український рух: у березні 1917 року в Акмєсджиті (Сімферополі), Ак’ярі (Севастополі) та інших містах з'явилося декілька українських національних громад. 24 травня 1917 року в Акмєсджиті у Шевченковому святі взяло участь близько 15 тисяч осіб, були представники з Ак’яра, Кєфє (Феодосії), від Чорноморського флоту. Того ж дня з українізованих частин Сімферопольського гарнізону створено перший український сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка.

Контакти кримськотатарського руху з Центральною Радою

Наприкінці липня 1917-го представники Milliy Firqa відправились до Києва на зустріч із Центральною Радою. Центральна Рада визнала Мусвиконком представницьким органом кримських татар, те саме був змушений зробити й російський Тимчасовий уряд.

Коли Центральна Рада у листопаді 1917 року III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки, то не включила Крим до її складу, таким чином визнавши право кримських татар та інших народів Криму на самовизначення.

У вересні 1917 року кримськотатарська делегація брала активну участь у Зʼїзді народів, що відбувся у Києві, і під час нього було прийнято рішення про створення в Криму національно-персональної автономії.

Рада народних представників та скликання Курултая

На фоні жовтневого перевороту в росії, який відбувся 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1917 року, ідея про росію як федерацію вільних народів втратила свою актуальність. З'їзд представників кримськотатарських організацій виступив за скликання Курултаю, який мав вирішити подальшу долю Криму.

З'їзд призначив вибори на 30 (17) листопада, в них мали брати участь всі кримські татари, які досягли 20 років. Вибори проходили у п'яти виборчих округах, які збігалися з кримськими повітами Таврійської губернії, у них взяли участь понад 70% кримськотатарського населення Криму. На Курултай були обрані 76 делегатів, з них 4 жінки, що стало першим прикладом реалізації виборчих прав жінок в ісламському світі.

Паралельно 3 грудня (20 листопада) 1917 року в Акмєсджиті (Сімферополі) почала свою роботу надзвичайна нарада, яка була скликана земським зібранням Таврійської губернії. На нараді було прийнято важливе рішення про створення з представників самоврядування, громадських та політичних організацій Ради народних представників, яка мала скликати Кримські установчі збори.

3-6 грудня (20–23 листопада) пройшов з’їзд делегатів міських дум, земств та місцевих рад, за участю різних національних організацій. Зокрема, у ньому взяли участь Мусвиконком та українські організації. Що цікаво, партії лівого спрямування та кадети не взяли участь у з'їзді.

З’їзд не визнав повноважень більшовицького совнаркому росії, який узурпував владу в росії після жовтневого перевороту, але висловився за співробітництво з українською Центральною Радою. На з’їзді був створений тимчасовий орган влади Таврійської губернії — Рада народних представників.

До президії РНП було обрано представників рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, міських дум та земств, а також представників від національних організацій. Від останніх обрали трьох представників від кримських татар (фактично від Мусвиконкому), двох від українців, двох від росіян, двох від німців, двох від євреїв та кримчаків, одного від естонців, одного від греків та одного від вірмен.

Проте РНП не мала реального політичного впливу, хоч і претендувала на місце центрального органу влади. Тому це вакантне місце й зайняв новостворений Курултай.

Він відкрився 9 грудня (26 листопада) 1917 року у Бахчисараї. Мусвиконком передав Курултаю свої повноваження, і фактично той став представницьким органом кримськотатарського народу. Курултай працював до 26 (13) грудня 1917 року, і виступав у тісній взаємодії з РНП. Наприклад, вони разом створювали військові загони, а частина членів Курултаю входила в РНП.

Проголошення Кримської Демократичної Республіки

26 (13) грудня 1917 року депутати Курултаю відкрили підсумкове засідання у Ханському палаці. Головував Номан Челебіджіхан.

В процесі роботи було прийнято рішення створити Кримськотатарські основні закони (Конституцію). Вони були прийняті делегатами Курултаю одноголосно, і їхньою 16 статтею була проголошена Кримська Демократична Республіку. Виконавчою владою мав стати Татарський національний уряд на чолі з Номаном Челебіджіханом, який складався з дирекцій просвіти, релігійних справ, фінансів і вакуфних земель, юстиції та зовнішніх зносин.

Стаття 7 фіксувала визнання Курултаєм право всіх народностей на повне самовизначення. Для його реалізації мав обиратися "постійний Парламент" (Meclis-i Mebusan), з терміном повноважень у 3 роки, який мав обиратися усім населенням на основі вільних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні. Проголошувалася рівність усіх громадян незалежно від їхньої національності, віри чи статі, тим самим скасовуючи поділ на звання та суспільні стани.

Варто зазначити, що Курултай не заперечував проти верховенства влади РНП в Криму, і саме на його основі мав зібратися майбутній Парламент республіки.

Однак, через совєтську агресію та окупацію, Кримська Демократична Республіка так і не встигла сформуватися як повноцінна держава, а Кримськотатарські основні закони так і не були повноцінно запроваджені на території півострова. Проте, не можна сказати, що молода республіка була абсолютно беззахисна.

Кримське військо

Об'єднаний Штаб Кримських військ, який був створений 1 січня 1918 року (19 грудня 1917 року), об'єднував представників Курултаю та РНП. 3-4 січня (21-22 грудня) Кримське військо присягнуло "на захист основних законів Курултаю". Штаб відчував труднощі з фінансуванням, тому було створено комітет зі збору пожертв на потреби війська.

Українська влада з розумінням поставилася до факту створення окремого військового штабу на території, сусідній Українській Народній Республіці, оскільки прагнула до добросусідських взаємин з кримськотатарською владою. Командування Кримських військ навіть планувало запросити постійного представника Центральної Ради при Штабі.

Після проголошення республіки Штаб став підпорядковуватися її військовому міністру, Джаферу Сейдамету. Однак, в умовах совєтської агресії формального підпорядкування Кримського Штабу та військ уряду республіки так і не відбулося.

Основою війська були кримськотатарські військові частини, які почали створюватися наприкінці 1917 року, однак, через брак національних кадрів на офіцерських посадах було й багато росіян. Серед частин були: Кримськотатарська кавалерійська бригада, сформована з 1-го та 2-го Кримських кінних полків, Кримська піша бригада, яка починала формуватися на основі 1-го кримськотатарського полку "Урієт" (Üriyet, "Свобода"), легка артилерійська батарея, окремі сотні та офіцерські роти.

Також починав формуватися 3-й Кримський кінний полк з уродженців Криму всіх національностей, були сформовані піхотний грецький батальйон, єврейський загін, вірменська і польська роти. Був загін з французьких військових, які тоді знаходилися у Криму як союзники по Антанті, зокрема авіаторів під командуванням полковника Монтеро. На бік Кримської Демократичної Республіки став й 1-й український сімферопольський полк імені гетьмана Дорошенка та два курені солдатів-українців, дислокованих у Криму.

То ж особовий склад Кримських військ не був повністю кримськотатарським, та й на командні посади кримськотатарських військових формувань призначали не лише кримських татар. Подекуди на них переважали офіцери-росіяни, якими через брак фахівців заповнювали багато посад. Штаб Кримських військ навіть пропонували очолити генералу Пьотру Вранґелю, пізнішому очільнику російського білого руху.

Також планувалося ввести національну уніформу Кримських військ, для її розробки Штаб призначив 20 грудня 1917 року спеціальну комісію. До часу вироблення власної уніформи використовували російські однострої, а солдати Кримського кінного полку носили власні мундири з чорними барашковими шапками.

Також до Криму з Румунського фронту мав перевестися Перший Мусульманський корпус генерала Сулькевича, в якому служило багато кримських татар, проте, цього не сталося.

В цілому військовий міністр Кримської Демократичної Республіки, Джафер Сейдамет, мав у своєму розпорядженні приблизно 6-8 тисяч військових і загони національної міліції.

Совєтська агресія

Захопивши владу в Пєтроґраді під час жовтневого перевороту 7 листопада (25 жовтня) 1917 року, більшовики намагалися одночасно захопити владу в інших місцях колишньої російської імперії, зокрема в Києві та у Криму. Більшовицький заколот у січні 1918 року у Києві армія УНР змогла придушити, але у Криму все склалося інакше.

Велику роль у цьому зіграла наявність у Криму Чорноморського флоту: лише у Севастополі на кінець 1917 року на кораблях і у фортеці було 2294 офіцери та 25028 матросів і солдатів флоту. Після захоплення більшовиками влади в Центральному комітеті Чорноморського флоту багато українців та противників більшовиків покинули місто, а з тих, хто залишився, велика частина стала основною силою совєтської армії в Криму.

Більшовики, спираючись на частину матросів Чорноморського флоту, 29 (16) грудня 1917 року захопили Ак’яр (Севастополь) і почали наступ на інші міста півострова. Штаб Кримських військ видав наказ про загальну мобілізацію, однак її не встигли провести. Головною силою Штабу так і залишилися ескадрони Кримських кінних полків, через що більшовики усіх своїх озброєних противників прозвали "ескадронцями".

Військо довелося розпорошувати по всьому півострову, наявні боєздатні частини переводили до найбільш небезпечних районів. З кінця грудня в інших містах, зокрема у Кєзлєві (Євпаторії) та Кєфє (Феодосії), розпочинаються сутички між кримськими військовиками та більшовиками.

Совєтські пропагандисти лякали місцевих загрозою "воєнної диктатури татар, яких підтримує Центральна Рада в Києві", і таким чином змогли перетягнути на свою сторону частину російського населення півострова. Відомі випадки, коли етнічні росіяни підтримували більшовиків з аргументом, що вони борються хоч і за комуністичну, та все ж за єдину та неподільну росію.

У середині січня більшовики, використовуючи флот, захопили південнобережні міста Криму. Так у Кєфє (Феодосії) 18 (5) січня за допомогою прибулих з Ак’яра матросів більшовики розгромили кримські війська і рушили на Джанкой. 19 (6) січня був втрачений Карасувбазарі (Білогірськ), 22 (9) січня — Ялта.

Кримський штаб спробував перейти у контрнаступ, але кримські війська зазнали невдачі. Так, 24 (11) січня військовики почали звільнення Ялти, але на допомогу більшовикам з Ак’яру прийшли три есмінці. У результаті затяжних боїв, із застосуванням артилерії та авіації, кримські війська були вимушені відступити з міста. Того ж дня більшовики зайняли Джанкой, а наступного — Іслям-Терек.

25 (12) січня більшовики під Бєльбєком отримали підкріплення і перейшли у наступ. Біля Камишловського мосту на залізниці Севастополь-Бахчисарай відбулися бої, військам республіки не вдалося втримати міст, і вони відійшли під Бахчисарай.

На станції Сюйрен (Сирень) під вогнем морських гармат 2-й Кримський кінний полк був відкинутий ще далі й більшовики окупували Бахчисарай. 26 (13) січня військовики з підкріпленнями з Акмєсджита зустріли ворога у станції Альма (Поштова), але через брак боєприпасів і перевагу противника в артилерії відступили до Акмєсджита.

На той час у місті робочі аеропланного заводу "Анатра", загітовані більшовиками, вже підняли бунт і захопили вокзал. По всьому місту розгорнулися вуличні бої, під час яких була захоплена будівля Кримського штабу. 27 (14) січня Акмєсджит (Сімферополь) був окупований.

Останній великий бій відбувся 28 (15) січня під Сарабузом (Гвардійське), де більшовики розбили загін Кримських військ, який відступав з Кєзлєва (Євпаторії). Залишкам військовиків вдалося пробитися у гори.

Бойові втрати з обох боків склали кілька тисяч осіб. Більшовикам вдалося захопити великі міста, що супроводжувалося вбивствами "класово неблагонадійних" людей та пограбуваннями. Однак у кримськотатарських і українських селах та у німецьких колоніях їхня адміністрація була символічною, а у горах скупчувалися залишки Кримських військ.

У цих умовах Голова республіки, Номан Челебіджіхан, ініціював переговори, запропонувавши створити спільний уряд, куди б входили представники РНП, Курултаю та більшовиків. Однак, це була помилка.

Совєтська окупація

Окупувавши більшість міст Криму, більшовики офіційно розпустили Курултай і Раду народних представників, діячі яких пішли у підпілля, виїхали, або були розстріляні. Голова уряду Кримської Демократичної Республіки Номан Челебіджіхан був заарештований й доставлений до севастопольської в’язниці. Його катували, 23 лютого розстріляли без суду, а тіло викинули в море. Загалом 22-24 лютого в Ак’ярі було розстріляно біля 600 кримських татар.

Інший лідер кримських татар Джафер Сейдамет встиг виїхати через материкову Україну та Кавказ до Османської імперії. Значна кількість вояків Кримського війська залишалася у горах. В Акмєсджиті та інших містах Криму, зокрема в Ак’ярі, Кєфє та Кєзлєві, більшовики розгорнули масовий терор: за мінімальними оцінками за грудень 1917 — січень 1918 року від безсудових розправ у Криму загинуло не менше двох тисячі осіб, переважно цивільних.

У березні 1918 року більшовики проголосили “соціалістічну совєтську рєспубліку тавріди”, яка, проте, не протрималася довго.

Звільнення Криму

Вже у квітні почався наступ німецьких, австрійських та українських військ, і материкову Україну звільнили від більшовиків. У цей момент у Криму вибухнуло Квітневе повстання, яке об'єднало залишки Кримських військ, цивільних кримських татар, німецьких колоністів Криму та тих російських офіцерів, які не підтримали більшовиків. Кримська група Армії УНР на чолі з Болбочаном розпочала свій відомий похід у Крим, за ними у Крим увійшли й німецькі війська.

21 квітня під Алуштою майже всі урядовці більшовицької “рєспублікі тавріди” потрапили у полон до кримськотатарських повстанців і були розстріляні 24 квітня. Наприкінці квітня Крим був звільнений від більшовиків спільними зусиллями, але через політичні обставини перейшов під контроль німецьких військ Роберта фон Коша. У травні 1918 року знову зібрався Курултай, а з Османської імперії повернувся Джафер Сейдамет.

Курултай отримав підтримку Роберта фон Коша і мав плани на відновлення Кримської Демократичної Республіки. 18 травня 1918 року він оголосив себе тимчасовим кримським парламентом та призначив премʼєром Джафера Сейдамета. Однак, йому не вдалося створити коаліційний уряд, і 5 червня Курултай пішов на канікули, а командування німецьких військ на півострові запропонувало сформувати уряд Сулейману Сулькевичу.

25 червня ним була проголошена Декларація “До населення Криму”, і розпочалася діяльність Першого Кримського крайового уряду. На цьому історія Кримської Демократичної Республіки вважається завершеною.

Підсумки

За задумом, Кримська Демократична Республіка мала бути дуже прогресивною для свого часу. Однак, через загальнополітичну ситуацію, у першу чергу зовнішню, вона так і не стала реальністю.

Фактично між проголошенням республіки та її окупацією російськими більшовиками пройшов місяць, чого було недостатньо для формування державних інституцій. Формування Кримського війська розпочалося, однак, воно налічувало всього кілька боєздатних частин, які були вимушено розпорошені по території всього Криму.

Велику роль в знищенні Кримської Демократичної Республіки зіграла наявність у Криму Чорноморського флоту, а також успішна агітація більшовиків серед російських колоністів на півострові, яких їм вдалося перетягнути на свою сторону лякалками про “татарський та український націоналізм”.

На противагу цьому, республіку підтримало багато представників інших національних громад Криму, та навіть частина антибільшовистсько налаштованих представників російської громади.

Проте, попри недовге існування, Кримська Демократична Республіка стала яскравим прецедентом спроби відродження кримськотатарської державності, та проголошення прогресивної демократичної мусульманської країни.

***

Дякую за увагу! Підписуйтесь на мій канал у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.